Я лежала «на збереженні» багато років тому. До моєї сусідки по палаті постійно їздив її чоловік…

Ну, у всіх був живіт, всі були не дуже гарні – там ані душа, ані дзеркала не було. Світлана була негарна і дуже повна, з набряками.

Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки тривожилися: чи прийде їхній чоловік? Не до всіх приходили. Це зрозуміло; працювали, їхати далеко – на околицю.

І деякі жінки плакали вночі. А до цієї Світлани ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожен день, кожен день! – приносив їй маленьку каструльку. Він її привозив, замотавши в стареньку ковдрочку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами.

Теплий. Він приїжджав після роботи на заводі, коли години прийому відвідувачів вже закінчувалися. Але ми ж на першому поверсі були. Він мовчки передавав каструльку Світлані.

Вона і мене пригощала, мій чоловік тоді в армії був.
Потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати. І вони майже не говорили. А потім мене виписали…

І цю Світлану я років через п’ятнадцять знову зустріла на вулиці. Вона знову була при надії. І у неї вже було троє дітей. І вона красива стала!

Повна, але дуже красива. І машина гарна. Діти теж гарні – вона так сказала. І життя хороше, красиве! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне – не краса. Головне, що всередині. Як в каструльці, в якій картопля залишалася теплою…

І це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години. Навіть якщо все життя їхати – разом…

Філософ Платон колись сказав: “Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне”.

Джерело