Олена готувала холодець на кухні, коли до неї зайшов чоловік і з винуватим виглядом сказав:

-Оленко, мені тут треба сходити…

Він не встиг закінчити, бо Олена забувши про холодець аж підскочила до нього.

-Та коли ж це скінчиться? Коли ж ця біганина припиниться? Як ви мені набридли! – обурилася вона. – Ти мені зі своєю матусею все життя псуєте! І навіщо я живу з тобою?!

Навіщо я стільки років все це терплю? Я сказала, що нікуди ти не підеш.

Що ти до неї летиш кожен раз, тобі що свій будинок не милий?

Коли ж це все між вами закінчиться? Дев’ятий десяток пішов, а їй все зносу нема.

Володимир тільки винно посміхався. Він не перший раз це чув від дружини.

Він це чув постійно, як тільки збирався відвідати стареньку матір.

Як би Олена не кричала і не називала їх з мамою, він все одно мовчки збирався і йшов до матері.

Не встигав Володимир дійти до її будинку, як дружина вже набирала домашній телефон свекрухи.

-Володя у вас? – без жодних передмов говорила Олена.

-Ні, – розгублено відповідала Тетяна Петрівна.

-Де він вештається? Прийде до вас, нехай передзвонить. Що там термінового у вас трапилося, що він до вас миттю помчав?

-Нічого термінового, просто тут я живу, його мати, – не витримувала Тетяна Петрівна тону невістки.

-І що, тому треба бігти, чи не щодня до вас? У нього що, сім’ї немає, тільки довкола вас весь світ повинен крутитися?

-Якщо біжить до мене, значить я правильно його виховала, – відповідала свекруха роздратованій невістці. – Бажаю тобі Олено, щоб твої діти так само любили тебе і бігли до тебе.

-Та коли ж нарешті ви із сином станете самостійними, коли ж ви нам дасте спокій?

-Коли не стане мене, – спокійно відповіла Тетяна Петрівна і поклала слухавку.

Набридло слухати невістку, але щоб та менше кричала на чоловіка, вона іноді сама все вислуховувала, а коли приходив Володя, вона говорила:

-Олена дзвонила, просила, щоб ти передзвонив, коли прийдеш до мене.

-Вона більше нічого не казала?

-Ні, нічого, тільки щоб ти передзвонив.

Заспокоївшись трохи Олена запитувала:

-Коли додому прийдеш?

-Сьогодні, – відповідав Володимир.

На тому й закінчувалася розмова.

-Володимир не розумів ревність дружини до його матері. Він ніколи не забороняв спілкуватися дружині з тещею, йому навіть на думку це не спадало.

Теща навіть іноді жила в них тижнями і він ніколи не дорікнув цим дружині, а що стосується його мами, то тут такі сварки були від Олени, хоч з дому тікай.

По молодості Володимир хотів і справді піти від Олени, але мати зупинила:

-Синку, та що ж діти будуть рости без батька. Може, потерпиш? Олена нерозумна трохи, але для сім’ї вона непогана. У сім’ї десь треба і поступитися.

Володимир слухав матір і жив з Оленою. Вже й діти виросли й полетіли з батьківського гнізда, а він вже притерпівся до Олениних докорів щодо матері і вже майже не реагував на них, але матір він ніколи не зрадить.

Ходив до неї, допомагав їй і поки живий, ходитиме і допомагатиме, а Олена нехай кричить, він звик.

Іноді йому набридали крики дружини і він нагадував їй:

-Олено, ну ось до нас наші діти приходять, провідують нас, чого ж ти не перестаєш з ними спілкуватися, про що ти весь час товкмачиш?

Олена аж підстрибувала:

-Та ти не те що відвідуєш свою матусю, ти мало не живеш там. Ти для неї робиш більше, ніж для своєї сім’ї.

-Олено, мама ж старенька, хто ж їй допоможе? Один я в неї і вона в мене одна і як би ти не кричала, я буду до неї ходити, а тепер щодня після роботи заходитиму до мами.

Почувши, таку новину, Олена хитро посміхаючись запитала:

-Може ти взагалі до неї жити підеш?

-Треба буде і піду,- твердо сказав Володимир. – Олено, ну що один одному надокучати? Самі вже не молоді. Не встигнемо озирнутися, як нам з тобою потрібна буде допомога від дітей. Це ж правильно, коли діти дбають про літніх батьків.

Олена мовчала, наче переварювала сказані слова чоловіка.

-Мама зовсім заслабла, – сказав Володимир Олені. – Їй потрібен постійний догляд.

Вона вже не може жити сама. Її потрібно погодувати, до туалету довести, їжу приготувати, прибрати у квартирі.

-На що ти натякаєш? – недобре запитала Олена.

-Я не натякаю, я говорю як є. Доглядальницю ми не можемо собі дозволити, не ті кошти у нас із тобою, самі вже пенсіонери.

-Ти що збираєшся її сюди привести, на мою шию? Мало ви мені нервів по молодості витратили зі своєю матусею, то ти хочеш ще мені її сюди привести? Будинки для людей похилого віку для цього є, – сказала Олена.

Володимир нічого не відповів дружині. Він дістав з антресолі запорошену дорожню сумку і став складати свої речі.

-Ти що, йдеш від мене? – здивувалася Олена.

-Я йду до матері, – взявши на плече сумку, відповів Володимир. – Решту речей потім заберу.

Володимир пішов, а Олена так і стояла з відкритим ротом дивлячись йому в слід і не розуміючи, як він може так вчиняти з нею…

Джерело