В будинку постійно були сварки: хто буде годувати діда, хто його переодягне й вкладе спати. Але ж не завжди так було. Раніше Федір Михайлович був потрібен своїм дітям – він їх повністю забезпечував грошима й купив житло.

Сталося так, що у свої 70 років чоловік переніс інсульт. Багато часу він не вставав з ліжка, а потім його стан покращився й він вже зміг сидіти в інвалідному візку. Жінки Федора Михайловича не стало ще декілька років тому й він жив сам, у своїй квартирі. З дітей у нього лише син Андрій, який й забрав його до себе коли сталася біда.

Андрій жив не сам у свої квартирі, яку колись йому подарував батько, а з дружиною Юлією та двома доньками. Спочатку і син, і невістка бігали за батьком, але коли вони вмовили його продати його квартири й свою також, та купили великий будинок – відношення помінялося. Користі з діда було ніякої й він тепер був нікому не потрібен.

В новий будинок Юлія не хотіла привозити свекра на інвалідному візку, бо, бачите, він пошарпає там нові поли й двері пооббиває своєю коляскою.

Й одного вечора, після чергової сварки дітей, Федір Михайлович почув кроки до своєї кімнати. То був син. Він прийшов й прямим текстом сказав батьку, щоб той збирався завтра їхати в будинок для літніх людей. Без інших слів, без каплі смутку на обличчі, без слова «вибач». Без жодних пояснень.

Чоловік не став заперечувати й поїхав жити в державну установу для таких же самотніх, як він сам. Він не буде плакати, не буде комусь жалітись – йому просто хочеться знати відповідь питання «за що?», бо у нього її не має… Знає Федір Михайлович лише те, що колись син пожаліє про такий свій нелюдський вчинок, та буде пізно.

Джерело