Хочеться й мені розказати свою історію про те, як я думала, що зможу жити окремо від своєї сім’ї та заробляти гроші.

Живемо ми з чоловіком та двома донечками в селі на Заході нашої країні, і в нас якраз була пішла мода на те, що жінки стали їздили на заробітки в Італію. А чоловіки в цей час жили вдома й дивилися за дітьми.

Так колись поїхала працювати за кордон й моя матір, яка ще дотепер живе в Італії, правда вже не працює, а вийшла там заміж, й додому повертатися не збирається. Батька ж свого я ніколи не знала й жила у бабусі, коли мами не було.

У свої 19 я зустріла Олексія, він тоді приїхав в наше село по направленню, працювати вчителем української літератури. Тож закінчивши технікум в місті мені захотілося повернутися назавжди в рідне село, бо там на мене чекав коханий. Після двох років, нашої романтики по вихідних, ми одружилися.

Олексій в той час жив на орендованій квартирі, тож після весілля він переїхав до мого будинку, в якому я жила сама. Житло моє було стареньке й потребувало капітального ремонту, та й на фоні інших будинків в селі воно вже виглядало дуже бідно.

Чоловік же мій виявився, як-то кажуть, білоручкою: сільську роботу робити не вмів, чи може не хотів. Навіть гвіздочок прибити й то приходилося кликати на поміч сусіда. Та якось я зуміла прийняти свого Олексія таким, яким він є, й жити з ним в любові та злагоді.

Через рік у нас народилася Юля, а ще через два – Маша. Сім’я з чотирьох осіб потребувала вже більших затрат, тож заробітної плати чоловіка нам не вистачало вже. Я ж, своєю чергою, теж займалася продажем полуниці й смородини, які вирощувала в себе вдома. Але цього всього теж не вистачало, а тут ще й дах в будинку почав протікати.

Коли дівчаткам було 3 й 5 років, то я почала задумуватися про те, щоб поїхати в Італію на заробітки. Та й матір моя давно мене кликала й з робочим місцем обіцяла допомогти. Тож, порадившись з чоловіком, ми з ним прийшли до однієї думки, що мені необхідно поїхати на заробітки за кордон й привезти додому грошей.

Прощання з дівчатками було важким, якщо чесно, але я змусила себе заспокоїтися. Тим паче, що й свекруха обіцяла часто приїжджати на допомогу моїй сім’ї.

В Італії на мене чекало робоче місце, як і казала моя мати, а жила ж я у неї. Десь пропрацювавши місяць мені вдалося заробити такі кошти, які у нашій країні мій чоловік отримував за 6 місяців роботи вчителем. Але… сталося щось в моїй душі після однієї розмови.

Подзвонивши одного вечора додому на стаціонарний телефон, бо мобільний Олексія не відповідав, трубку взяла моя свекруха. Вона розказала мені, що моя старша донька лежить у ліжку з високою температурою й уві сні кличе маму. А менша завтра йде на свято 8-го березня в садок й принесла додому запрошення для мене.

Мати мого чоловіка жінка мудра й розумна, вона сказала так: «Катю, ну хіба вони того варті, оці гроші? Ти ж згадай своє дитинство, коли тебе мама залишила й поїхала на заробітки… Як тобі було? От так зараз твоїм донечкам, які ростуть без тебе, а ці хвилини їхнього життя ніколи більше не повторяться…».

Після почутого до мене нарешті дійшло: я повинна бути зі своїми дітьми, а гроші можна й вдома заробити. Наступного ж дня, мене, за моїм проханням, розрахували на роботі і я поїхала додому. Не можу передати словами тих емоцій, які пережила, коли зайшла до хати… А діти – мене все обнімали й цілували, та щохвилини запитували – чи не покину я їх. На що у мене була одна відповідь: «ніколи!».

Джерело