Підійшла подруга по роботі, захотіла розказати свою історію із життя.

– Познайомилися ми з чоловіком в іншому місті – навчалися разом, а коли одружилися, приїхали сюди, до квартири до його батьків. Я відразу взяла всі господарські справи на себе – не страшно, з дитинства привчена у великій сім’ї домашньому господарству, тому мені не важко мити підлогу і готувати. Готувати, до речі, я люблю.

Не знаю, за що, але батькам чоловіка я не сподобалася. Особливо свекрусі. Кожен мій рух як під мікроскопом розглядався. “У нас так не прийнято”. “Ложки мокрі не клади в ящик”. “Салат так не ріжуть” і так далі.

Але я намагалася нічого не помічати – дуже любила їхнього сина, і досі люблю. І він також завжди з добротою до мене, з усмішкою. Кожна хвилина разом – радість.

Тільки от цих хвилин нам чомусь стало бракувати. Тому що (я не відразу й помітила!) батьки чоловіка все робили для того, щоб ми якнайменше залишалися наодинці.

Цілий день, коли він на роботі (я ще не влаштувалась), вони на дачі. Я готую, забираюсь у будинку. Як йому прийти і вони як тут. Хочемо ми поговорити віч-на-віч на кухні хоча б – тут же йде свекор або свекруха.

До себе в кімнату підемо – відразу мати йде – їй у шафу знадобилося скласти . Він скаже: “Мам, нам треба поговорити…”

Вона так і відповість: «Я, що, у своїй квартирі не маю права зайти в кімнату?! Ще наговоріться – все життя попереду. Якщо не розлучитесь! . Могла й увечері зайти – не можна замикатися: «Від батьків? Замикатися? Ще чого надумали!»

Коли я чекала на дитинку. Нічого не змінилось. Я намагалася заради коханого чоловіка не подавати виду, наскільки мені неприємні його батьки. Особливо – батько.

Відкритий конфлікт стався у Новорічну ніч. Стіл накритий, ми сидимо з бокалами в очікуванні бою курантів, готуємось один одному подарунки дарувати та шампанське відкривати. А батько, вибачте, у туалет пішов. Надовго. Його дружина покликала – він грубо відповів, типу чого вам треба – святкуйте!

Я візьми та скажи: «Кажуть, хто де зустріне свято – той так і проведе весь рік. Не вчасно тато пішов».

Він як вискочить, як закричить: «Тобі слова не давали! Приїхала звідкись і ще рота відкриваєш! Ти в цьому будинку жодного разу підлога ще не підмела!»

Я від несправедливості аж застигла. Жодного разу підлога не підмела? Адже всі справи на мені: прання, прибирання, готування і взагалі все, я тут як домробітниця!

Єдине, що я йому відповіла: «Та хто ж його мете? Чи не ви, Миколо Сергійовичу?» І одразу замовкла. Бо таке почалося! Чоловік мій намагався всіх нас примирити, погасити скандал.

Але я зрозуміла – досить. Моє мовчання тут розцінюється як невміння за себе постояти. Чоловікові всіх шкода, і мене і батьків – ми їх стиснули, вони теж зазнають незручностей.

Я заявила: «Якщо ти за завтрашній день (уже сьогоднішній!) не знайдеш нам житло, хоч у корівнику, то я їду до мами.

Вранці я зібрала свої речі і сіла чекати на чоловіка, який пішов шукати нам житло. Він заходить і з порога – збирайся!

Далекий родич дядько Едік надав нам у користування свій старий будиночок на околиці міста. Щоправда, там давно ніхто не живе, пічне опалення, зате є вода і каналізація. І цього ж вечора ми заселилися. Я була просто щаслива!

Через три місяці я народила. Батько мого чоловіка навіть не прийшов подивитись на онучку. З того часу минуло кілька років, ми купили квартиру. Життя продовжується. Але Микола Сергійович навіть не вибачився. Але Бог йому суддя!».

Минуло чотири роки. Ми з Іриною в перерву пішли на ринок, вона хотіла купити яблука – донька її дуже любить запечені – вони з цукром найсмачніші виходять.

Дивимося, а прямо біля крайнього ряду стоїть Микола Сергійович – і продає саме ті яблука зі своєї дачі. Ми підійшли, привіталися і вона спокійно купила у нього два кілограми яблук для доньки – його онуки. Він спокійно взяв гроші. Я не знаю, як на це реагувати.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Джерело