Прийшов в пол1клініку старий чоловік. Хоча, якби ви на нього глянули зі спини та не звернули увагу на сиву голову, то б скоріше подумали, що то якийсь молодик. У формі себе тримав чоловік, хоча вже й мав дорослого онука.

Записавшись в реєстратурі та взявши талончик, чоловік став чекати в черзі під кабінетом. Сівши на диванчик чоловік дістав невелику книжечку, що поміщалася в кишеню, та став читати її. Як раптом чоловік, що сидів поруч старця сказав:

– Степанович, ти ж би й без черги міг пройти, що ж ти чекаєш? Родич ж твій лікарем працює в цьому кабінеті…

-Та який там родич? Всього ж рідний по крові онук, от і все. – не стримався чоловік, щоб не пожартувати.

Тут підключилася стара пані, що сиділа навпроти чоловіків. Прищурившись та придивившись уважніше, вона, сплеснувши в долоні, радісно запитала:

– Йой! Аркадій Степанович! То ти чи що?

– Ну, явно не «чи що». Я-я, Інно Віталіївно. – не переставав жартувати Аркадій Степанович.

-Ти чого в лікарню навідався? Здоров’я підводить, чи то може з онуком побачитися хочеш? Ти ж то колись сам лікував людей, а тепер що, не допомагають твої методи?

– Колись давно то було. І взагалі не правда. Зараз я таким не займаюся. Ви ж самі до мене всі бігали «залікуй, вилікуй, допоможи, з того світу поверни». А я що? А я що вмів, те й робив. І що, допомагало? Допомагало! Ну, не завжди… Але ж допомагало!

– Ага! Так допомагало, що було ще гірше! Ти мені так ноги лікував, що тепер досі з ним мучаюсь! Добре, що онук твій лікарем став хорошим і нарешті допоміг мені. Як він сказав: «Треба було раніше нормально лікувати, то б зараз так сильно не страждали».

– Та я тобі тоді компреси прописав, а ти один раз зробила, та й все! Сама винна, а тепер на мене всю провину скидаєш! Та й порівняла онука і мене. Я лікував так, як батько вчив, а онук з наукової точки зору, а не по здогадках лікує. Добре ще й лікує. Видно, що мій онук. Весь в мене, розумник.

Тут прийшла черга Аркадія Степановича йти на прийом до лікаря. Він зайшов до кабінету:

– Доброго дня, Юрій Антонович, до вас можна? – з хитрою посмішкою спитав старенький.

– О, здоров був, діду! – зрадів лікар. – Тільки не кажи, що ти пішки знову прийшов з сусіднього села. Звідти ж йти чотири години мінімум.

– Звісно пішки прийшов, а як іще ж? Авто з неба не впало ще. Та й зима на дворі, та машина б і не доїхала. А я на своїх двох хоч куди дібратися можу. Тим більше, щоб побачитися з онуком. – пояснив дідусь.

– Я зрозумів. Знову ти як завжди… Як бабуня поживає?

– Нормально. Хотіла зі мною поплентатися, а я змусив вдома сидіти. Нема чого моїй ніжній натурі по таких хуртовинах носитися.

– Ну а ти носишся! Не такий ти молодий і зелений, щоб просто так ходити в сусіднє село в заметіль. Тим більше ми вже казали тобі, що скоро самі приїдемо до тебе. Що ж ти нікого не слухаєш?

– Ага, дочекаєшся вас. Ти мені правнуків привези, хочу малечу побавити, поки ще живий на цьому світі. Бо ж вік в нас лишився не такий вже й довгий.

– Ану! Щоб я більше не чув такого! Ти ще до ста з лишнім доживеш. Знаючи тебе, це не буде дивним.

– Та добре-добре. Не буду. І ти хочеш, щоб я вас так довго ще мучив? – засміявся Аркадій Степанович. – Добре, випиши мені будь ласка рецепт бабці моїй на краплі, а то вже закінчилися, без рецепту не купиш.

Вони ще трохи поговорили, і коли час прийому закінчився, дідусь пішов додому. Коли він виходив з поліклініки, то почув розмови медсестер та лікарів: «Ой, дивися, це дідусь нашого золотого лікаря, Юрія Антоновича!». Задоволений був Аркадій Степанович, як кіт, що вкрав кусень м’яса. І пішов він назад до своєї бабці, наспівуючи якусь стареньку пісеньку.

Джерело