Я вийшла заміж сама, ніхто не змушував і не настоював, але за нелюбимого. Просто мені вже було 24 роки. Коханого поряд не знайшлося. На той час мама сформувала мені дуже низьку самооцінку.

А вийшла заміж і на весіллі познайомилася з одним із друзів чоловіка. І закохалася взаємно.

І 5 років він бував у нашому домі, ходив зі мною у гості, коли чоловік не хотів іти до моїх подруг.

І всі бачили, що ми один до одного небайдужі, але я чоловікові ніколи не зраджувала, бо відчувала, що окрім кохання, у чоловікові мають бути й інші чоловічі якості, а в цьому я сумнівалася й правильно.

Тому, що він виявив себе дуже непорядною людиною по відношенню до чоловіка. Загалом, дружба закінчилася.

І мені довелося самій попросити його більше не з’являтися у моєму житті. Як мені було зле, це не передати. Я заспокоїтись не могла рік. Потім гострота почуттів пішла.

Залишилися спогади. Залишилась із чоловіком. Народила ще другу дитину. Хотілося кохання, хотілося романтики незвичайних переживань.

Але коли я замислююся, яке б життя у мене було, якби я пішла від чоловіка, то я приходжу до думки, що й любов пройшла б досить швидко, особливо коли нічого їсти. І як писав Маяковський — «Любовний човен розбився об побут».

Бог дає випробування під силу. Я зайнялася бізнесом, знайшла для себе хобі.

Чоловік мене любить, допомагає. Щоправда, мабуть, полюбити вже нікого не зможу. Щось в мені згасло, глибоко всередині.