Так уже склалося, що ми з чоловіком якийсь час жили у квартирі його матері, поки вона працювала в іншому місті.

Доглядали і його бабусю по маминій лінії, яка жила через пару будинків від нас. У ті поодинокі випадки, коли Світлана Василівна (мама чоловіка) приїжджала додому, їх сварки з бабусею були щоденною процедурою.

Бабуся, м’яко кажучи, мала складний характер і свою ПРАВИЛЬНУ думку з будь-якого приводу.

Це завжди стосувалося, як нам з Ігорем здавалося, якихось дрібниць: щось там на городі вирвала, хоч просили це не робити, принесла хліб, коли сказали, що нам не треба, варить гору вареників, коли ми її запросили на вечерю, хоч у мами все приготовлено і вони явно зайві.

Ну ось незрозуміло чому вона так робить. Може зателефонувати і запитати, а чи не треба приготувати вареників вам при такому разі, дружно відповідаємо, що не треба, у нас все готове, а вона готує і несе, і так щоразу.

Так ось після чергової такої вечірньої сварки, приходить вона до мене, поки Світлани Василівни не було вдома і каже, що щось з нашою мамою не так. Просить мене допомагати їй поки вона тут по дому, щоб відпочила, охолола, типу, посуд хоч помий та супу звари. Я помітно підгоряючи дивилася на неї, не знаючи що сказати.

Словом я багато по дому роблю, і посуд завжди помию, і поїсти приготую, і речі у пралку закину, квіти поливаю та й по дрібниці, так би мовити, беру участь у сімейному побуті.

Свекруха ніколи не скаржилася, навіть навпаки, добрі у нас, загалом, стосунки. Так подумавши пів секунди їй і відповідаю, мовляв, все окей, я і так все це роблю.

Вона не довго думаючи, встає і каже: «Ти тільки не розповідай нікому, не налаштовуй нас один проти одного» і йде тим часом сказавши: «Зачини за мною двері». А я так і залишилася сидіти за столом трохи дивуючись після цієї милої коротенької бесіди. Я, схоже, щось не розумію.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Джерело