У церкві бабуся, служниця, дуже зосереджено вишкрябувала свічковий віск із підсвічника.

Спочатку зворотною стороною ложечки, а потім викруткою.

Я стояла поруч, спостерігала. Я щойно поставила свічку у свічник, і не хотіла, щоби їй заважали горіти.

Мене бентежила ця бабуся, хотілося сказати їй: «Тут усе нормально, тут не потрібно», але так негоже, і я мовчала.

Бабуся відчутно пихтіла, вишкрябуючи віск.

— Це, мабуть, складно? — запитала я.

Усе одно зосередитися на молитві, коли поруч хтось пихтить, неможливо.

— А спробуй, — вона простягнула мені викрутку.

Я спробувала. Стала шкребти. Віск відходив неохоче, кришився.

— Складно, — коментувала мої дії бабуся. — Влітку жарко, віск плавиться відразу, і це погано, а зараз холодно, застигає — не відходить, не виколупаєш потім…

— І справді, непросто. А з боку здається, що нескладна робота.

— Чужа робота завжди здається легкою, помічала? А свій хрест — завжди важким.

— Треба ж, як точно Ви підмітили.

— Я ось уже два роки служу в церкві й багато чого помічаю. Цікавого. Про людей. Непомітна я, щось колупаю собі у свічниках, люди дивляться крізь мене, а я — всередину них.

— І що бачите?

— Різне бачу. Про те, як людина свічки ставить, можна багато чого розказати.

Ось ти, наприклад, не гнила. Така… для людей.

— Ви ж бачите мене вперше.

— Так. Але я бачила, як ти свічку ставила. Спочатку з Господом говорила, потім ось, поставила. Ось же твоя свічка. Прямо біля лампадки. Ти подумала про тих, хто буде ставити свічки після тебе: тому поставила біля лампадки, а не з краю. Адже незручно тягнутися через чужі запалені свічки, тому ти біля лампадки…

— Мені не хочеться вас розчаровувати, але я якось автоматично це зробила. Я взагалі в цей момент не думала про тих, хто буде після мене свічки ставити…

— Звичайно. Саме так, автоматично. Це Бог нашими руками водить, а не «автоматично». Я ж бачу, хто до Бога від душі прийшов, а хто — як до… партнера.

— А як зрозуміти, що «як до партнера»?

— Ну є люди, які до церкви, як в… ліфт приходять. Їм, здається, вони увійшли, помолилися — раз — і приїхали до щастя. Молитва — як кнопка потрібного поверху. Вони і свічки ставлять, як вклад у банку роблять. Ось тобі, Господи, свічка за 5 гривень, а ти мені давай, у роботі допоможи. Неначе Богу наші свічки потрібні.

— А що, не потрібні?

— Бог усі зірки запалив на небосхилі. Навіщо йому наші свічки? Свічки — це для нас самих, щоби душі наші не заблукали, йшли на світло свічки. Купити й поставити свічку — це наче самому собі нагадати: Бог є.

— Як красиво ви сказали.

— Бачила днями дівчина молилася. За здоров’я чоловіка. Шепотіла молитву: «Нехай він швидше виздоровіє, краще до середи, щоби ми на ювілей до сестри встигли». Хіба ж це молитва? Бог — це ж не підлеглий, якому завдання дають і термін виконання ставлять. У Бога смиренності просять. Смиренно прийняти Волю Божу. Довіряють йому свою долю. Бог краще знає, як зробити так, щоби врятувати життя…

— А ви сюди, чому прийшли? Не сьогодні, а взагалі…

— Сина з чоловіком поховала — і прийшла.

— За… смиренням? Знайшли його тут? У служінні?…

— Я тут не так давно… Я служу всього лише два роки… Я знаю, що Він не кине. Відчуваю.

— Дякую, — шепочу я.

Бабуся не відповіла на моє запитання. Точніше відповіла, але на щось своє. І це було дуже чесно й дуже боляче.

— До церкви треба йти з вдячністю, за чистотою, за умиротворенням… — бабуся перевела тему з особистого.

— А я ось іноді приходжу за відповідями.

— Відповіді, вони ж приходять… як ти кажеш, автоматично. Тобі здається, що автоматично, а це Він шепнув…

Бабуся, нарешті, відтерла підсвічник, перехрестилася, кивнула мені на прощання й поспішила в підсобку.

А я підійшла до ікони Пресвятої Богородиці, але молитися ніяк не виходило.

Думки залишилися з тієї бабусею.

Напевно, мені її Бог послав для чогось?

Цікаво, навіщо?

Мені ось хочеться написати про неї…

Я поставила свічку. Уперше усвідомлено, ближче до лампадки. Щоби людям, які прийдуть після мене, було легше.

Я і про свічки зараз, і взагалі. Не про свічки. Господи спаси й сохрани.

У той день я вийшла з церкви, а всередині — запах воску й ладану, а ще голос бабусі, майже пошепки: «Я знаю, що Він не кине»…

Джерело