Поїхала я перед Різдвом на тиждень до своєї дальної рідні на Вінничину, і там почався розбір польотів: хто, як, де влаштувалася і які результати. Говорить тітка Олена:

 – Ой, у мене Назар такий розумник! Вже працює головним спеціалістом із підбору персоналу! О, Людочко, якщо що – може допомогти тобі влаштуватися в свою компанію. Я з ним поговорю і тобі допоможе.

Я відповідаю:

– Спасибі, але не треба. У мене є робота.

– А куди влаштувалася?

 – У мене своя майстерня, роблю глиняний посуд, я вже 5 разів казала вам.

Тітка Олена:

– А, це. Так це ж хобі.

Я:

– Це вже 2 роки як не хобі. У мене вже 10 людей працює.

– Ну, добре, що твоє захоплення якось годує. Але прикро, таку освіту здобула, економіст, а працюєш все одно руками. На місці твоєї мами я б не зрозуміла.

Ось тут я не витримала:

– На вашу думку, хто не працює в офісі, ті не люди і не можуть бути успішними? Звідки така зарозумілість? Син у вас такий успішний? Так що ж Ваш син у Вас гроші бере на машину, кредити та поїздки? А знаєте, що я роблю? Даю гроші своїй матері. Ніколи не прошу у борг. І не купую собі іграшки, які не можу дозволити.

Тут мене почали заспокоювати, а тітка почала манерно махати руками і непритомніти, але знаєте що? Взагалі байдуже.

Життя живе та витрачає повітря, полине на небеса, так і не почує правду про себе «ідеальну», бо всім «незручно» ставити її на місце.

Багато хто мене засудить, ймовірно, але взагалі не шкодую, що дала опір і висловила свою думку. І подарувала їм свої чудові вироби – най тітка Олена радує родину смачними стравами.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело