Знаєте, чому нас іноді так дешево цінують? Навіть зовсім не цінують. З’їдять все, що ми виставили на стіл, а потім покритикують? Я вам зараз поясню.

Одна письменниця приїхала до Англії і запросила в гості англійців. Вона дуже постаралася, як у нас належить, – як раніше було треба: салат з білими запашними грибами зробила і ще багато інших закусок.

Оселедець пряного посолу, малосольні огірки. Пиріжків напекла, зробила холодець смачний-смачний. Смажила курчат-табака за всіма правилами. І ще купу всього смачного виставила на стіл, все свіже, з запалу-з жару! І торт, звісно. Достаток! Гості смачно поїли і пішли, подякувавши.

А сусідка-англійка потім розпитала письменницю про те, як пройшов обід. І жахнулася. «Ах, – каже, що ж ви наробили, широка українська душа! Яку фатальну помилку ви зробили! Тепер вас не вважатимуть аристократами і не цінуватимуть високо. Та хіба ж такі обіди можна подавати?».

Виявляється, треба було зварити трохи моркви. Трохи горошку – по два на ложку. Відкрити баночку шпрот на всіх. Можна ще якісь сухі крендельки у вазі подати.

І трохи напоїв. Усе. Тоді гості були б задоволені вишуканим обідом. Це аристократично, розумієте? Коли всього потроху, потроху. І гість сидить і гризе черствий крендель або жує шпротину.

Повільно та вишукано. Ось це аристократичний обід для привілейованих людей, цінний та витончений. Не можна стіл вставляти закусками, пиріжками, холодцями та ковбасами. Це дешево виглядає і цінується … Хоча з’їдається, так. І додому забирається в пакетах.

Ось воно що! У цьому проблема багатьох добрих, щирих, щедрих людей. Вони вивалюють все одразу на стіл. Вони роблять надто багато добра.

Вони надто багато дають і надто часто допомагають іншим. Вони діляться усім, що можуть. Вони витрачають свою енергію занадто рясно і живуть для інших, собі нічого не залишають.

Задарма роздають свій талант і свої здібності. І гості з апетитом це їдять. Споживають. А потім критикують і посміюються над простодушною щедрістю того, хто дає. І не цінують отримане.

А купку вареної моркви та дві горошини вони оцінять. Якщо так мало, значить, дорого та вишукано. А смак неприємний – так це делікатес, делікатес дають потроху і на смак він такий, оригінальний.

Тому картину прекрасного художника задарма подивляться і три копійки заплатять. А крихітний мазок фарби на полотні вирахують геніальним твором і заплатять мільйони.

Не треба давати надто багато тим, хто це не оцінить. З’їсть, добавку візьме, а потім посміється над вашою простодушністю та щедрістю. Ви надто простий і добрий.

Занадто багато на стіл поставили, надто багато приготували страв. Вам нема за що платити. І дякувати вам нема за що. Навіть навпаки; Якщо ви так багато і щедро даєте, ви не аристократ.

Або не геній. Або не талант. І можна брати, їсти, тягти додому і навіть вважати, що зробили ласку. Поїли, попили у вас, вшанували своєю присутністю. І знайшли час на критику.

Не давайте надто багато. Душевна широта та щедрість не цінуються. Ви самі знецінюєте своє добро, коли так великодушно його робите. Треба трохи, по горошинці. І при цьому розповідати, наскільки дорого вам цей горох обійшовся.

Ось тоді цінуватимуть. Нехай це сумно, але найчастіше це саме так.

Тільки душевно щедра людина не може змінитися. І знову виставляє на стіл усе, що має. Все, що він своєю працею заробив, створив і приготував старанно.