– На днях я няню запитала – Христино, а завтра ти у скільки приходиш до нас? – розповідає 60-річна Ірина Дмитрівна. – А вона відповідає – так я завтра вже не прийду, сьогодні останній день у вас працюю, ви хіба не знали? Ось так справи. Звичайно, я не знала, ні сном, ні духом про такий поворот, це було для мене справжньою несподіванкою. А що трапилося, питаю, чому звільняєшся? Не я сама звільняюся, відповідає, це дочка ваша сказала, що няня їй більше не потрібна, діти виросли. Я мало не впала від почутого тієї хвилини! Яке там виросли. Матвійкові чотири роки. Ну а Світланці десять, так. Але це теж маленька дитина по суті.

У Ірини Дмитрівни трикімнатна квартира в звичайному панельному будинку, в спальному районі столиці. Два роки тому сюди, до матері під крило та затишок, повернулася після розлучення 35-річна дочка Леся з двома дітьми. Звичайно, мати була не в захваті від того, що у її рідної дочки зовсім не склалася особисте життя, проте прийняла, потіснилася, звільнила доньці з її дітками дві найбільші і світлі кімнати в своїй квартирі.

Дочка в’їхала, обжилася у мами, розклала речі, а через пару тижнів між жінками трапилася серйозна суперечка.

– Випадково я почула, як вона говорить по телефону, що на роботу якусь там влаштовується, – згадує Ірина Дмитрівна. – Домовляється про співбесіду якусь на визначений час. Я їй кажу – так, почекай, а діти з ким будуть? Матвійкові на той момент тільки два роки було, а Світланка хоч і в школу ходила, але теж ще дитя мале.

А дочка мені і заявляє – ну а що, ти не посидиш з дітьми, чи що? Мені, каже, працювати треба, аліменти будуть копійчані, та й тих ще чекати доведеться незрозуміло скільки часу. Ні, ну звідки вона взяла, що я маю брати на себе цей весь тягар, мої це проблеми хіба? та якби ж вона зі мною порадилася хоча б, то я ще її зрозуміла б, а так вона вирішила сама все за нас обох. Сказала їй, що якщо якийсь форс-мажор відбудеться, з онуками я посиджу, звичайно, виручу, адже не чужа людина. Але не кожен день з восьми до восьми. Цього мені не потрібно зовсім.

В результаті дочка моя взяла няню, якій стала віддавати більше половини зарплати. І ще раділа, що дешево знайшла. Йти до двох дітей, один з яких малюк ясельного віку, а друга – учениця молодшого класу, яку треба забирати зі школи, допомагати з уроками і вирішувати проблеми, няні не поспішали зовсім. Ті, які були згодні на таку роботу, просили за це просто шалені гроші, а ті, які готові були працювати за скромні гроші, жодної довіри не викликали, тому зупинилися на Христині.

Нинішню няню, цю саму Христину, знайшли з великими труднощами, і берегли як зіницю ока. В обов’язки няні входив повний догляд та нагляд за обома дітьми. Приготування їжі, дитячий одяг, прогулянки, школа, уроки.

Цього року Леся два місяці сиділа вдома, бо офіс закрили у зв’язку з обмеженнями на роботі і в місті, і няня не приходила – але Ірина Дмитрівна знає, що дочка платила їй пів зарплати «просто так». Няні теж треба  на щось жити. Дочка, звичайно, зітхала і сумувала, віддаючи гроші ні за що, але Ірина Дмитрівна переконувала Лесю, що по-іншому не можна. А інакше вона знайде іншу роботу, чого ні Лесі, ні Ірині Дмитрівні не хотілося.

– І вдома з нею комфортно перебувати, і з дітьми вона нормально ладила весь цей час! – зітхає Ірина Дмитрівна. – Вважаю, що нам з нею пощастило, таку більше не знайдемо. У неї і нова робота є вже, звичайно – миттю знайшла, зараз всі батьки якраз нянь наймають. Я, чесно кажучи, дочку ледве дочекалася ввечері. Кажу, Лесю, ти няню звільнила, чи що? Навіщо? А хто тепер буде з дітьми? А вона мені заявила – так, каже, звільнила, ти ж вдома сидиш, діти вже великі, ходити за ними по п’ятах не потрібно, а я втомилася платити такі гроші в нікуди.

Виявляється, Леся подумала і вирішила, що старша, Ліза, буде тепер ходити в школу сама, і повертатися теж, а Матвій в садочку теж майже щодня.

– Я говорю, перестав син недужати тому, що літо було! – розповідає Ірина Дмитрівна. – Влітку діти, як правило, і не хворіють, все найгірше завжди восени починається. Що ти будеш робити, кажу, якщо буде, як в минулому році – три дні в садочку, два тижні вдома? А вона мені відповідає – ну, значить буде два тижні вдома, що ж робити! Він же не без дорослих буде, ти ж є. Ну, приготуєш йому чай з малиною, лікаря дочекаєшся. А там і Світлана зі школи прийде, вона вже велика дівчинка, буде допомагати.

Сидіти з дітьми, тим більше, брати на себе відповідальність за недужу дитину, Ірина Дмитрівна не хоче абсолютно. Але Леся платити няні більше не хоче стільки багато, тим більше каже, що бабуся сидить вдома.

– Я взагалі не уявляю, як тепер вчинити правильно, – радиться Ірина Дмитрівна. – Ось прийде вона вранці до мене в кімнату і заявить – дитина, мовляв, занедужала, в садочок не йде, я лікаря викликала, ліки дала. Доглянь за ним, а я на роботу. І що мені робити? Не кину ж я дитину саму, тим більше, нездорову? Як відмовитися? Але я теж не служниця, а найбільш неприємно, що донька зі мною зовсім не порадилася, все вирішила сама.

Леся, виходить, особливо про бажання матері не питає. Але вона знає заздалегідь, що та відмовиться. І не розуміє своєї матері, яка не хоче допомогти, коли їй зараз дуже важко.

Фото ілюстративне – pixabay.