У нас з чоловіком є єдина донька, заради якої ми все життя старалися. Але Тетяна виросла, зараз їй 26 років, і ми вирішили, що тепер трохи поживемо для себе. Доньці не сподобалося те, що ми припинили фінансування, вона щиро вважає, що ми і досі маємо її забезпечувати.

Постійної роботи у неї немає. На 25-річчя ми їй купили дорогий телефон, вона нас про це попросила, і тепер донька тільки тим і займається, що сидить день і ніч в ньому.

Дочка не пам’ятає цього періоду, але до її п’яти років ми з чоловіком жили дуже скромно. Все що у нас було – це маленька кімната в комуналці. Це вже потім чоловікові вдалося відкрити свою справу і життя стало потихеньку налагоджуватися.

Коли з’явилися вільні гроші, ми почали їх з надлишком витрачати на доньку. Там і нові вбрання, і окрема кімната, і всякі плеєри-магнітофони-мобільники, у неї було все.

Самі ми з чоловіком із незаможних сімей, тому я у своєму дитинстві не мала й половини того, що було у інших. Я ще тоді пообіцяла собі, що зроблю все для того, щоб у моєї дитини буде все, що вона захоче. Чоловік мене підтримував у моїх починаннях.

Ми так і робили. Розуміли, що десь це вже занадто, але втішали себе думкою, що нехай у дитинстві вона матиме все, адже невідомо, як потім життя повернеться. А зараз ми пожинаємо плоди своєї недалекоглядності.

Після школи донька поступила в театральний Це коштувало нам дорого, але це був вибір доньки і ми її підтримали. До закінчення навчання ми купили доньці двокімнатну квартиру, куди вона з радістю переїхала, щойно отримала ключі. Ми в життя дочки не лізли, давали грошей, привозили продукти, не повчали, думали, що якщо їй потрібна буде порада, то вона сама звернеться.

Я дуже сподівалася, що коли закінчиться навчання, дочка знайде собі роботу, і почне сама себе утримувати. Але ось рік минув, другий, а з роботою у дочки все якось не складалося. Все її не влаштовувало, все для неї було посередньо. Відучившись на режисера, жодного застосування вона собі не могла знайти. Були тільки розмови про те, що в неї та друзів ось уже скоро реалізовуватиметься якийсь феєричний проект, після якого на них посипляться гроші та визнання.

Час минав, дочка продовжувала жити за наш рахунок, а жодних професійних зрушень не було. Навіть не передбачалося. Зате змінювалися вбрання, купувалися гаджети для зйомки, були подорожі. А наше з чоловіком терпіння добігало кінця.

Влітку ми попередили, що доньки є шість місяців на те, щоб знайти роботу, а потім ми перестаємо її утримувати. Максимум – платитимемо за квартиру і купуватимемо продукти. Але це все, що вона може розраховувати.

Більше до цієї теми не поверталися. Ось ці шість місяців минули, жодних зрушень у плані працевлаштування та заробітків у доньки не з’явилося. Як вела бездіяльний спосіб життя, ні в чому собі не відмовляючи, так він і продовжився. Мабуть, тоді вона не сприйняла нашу розмову серйозно.

А ми дотримали свого слова, і коли на початку січня донька прийшла до нас за грошима, а чоловік їй дає 10-15 тисяч гривень в місяць, ми їй відмовили. Здивуванню Тетяни не було меж. Вона до останнього не вірила, що ми це серйозно.

Загалом, зараз ми з чоловіком недобрі батьки, про що донька щодня нам нагадує. Я ж думаю про те, щоб залишити тільки оплату квартири, щоб у неї з’явився більш вагомий стимул якось ворушитися. Але чоловік уважає, що це вже перебір.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело