Це було п’ятнадцять років тому. Тоді мені було двадцять два, я тільки випустилась з університету. Здавалося, всі шляхи відкриті, але мучила мене одна проблемка. В той час, як всі мої однокласниці вже давно вийшли заміж і мали по кілька діток, я досі була самотня. Ні, кавалерів у мене була ціла купа, річ в моєму характері та вимогливості. Спочатку я думала, що варто влаштувати кар’єру, але тепер боялась, аби для особистого життя не було запізно. Адже в тридцять важче знайти партнера, з яким крокуватимеш по житті, то і час, якого в мене не буде, через те, що буду зайнята роботою. А зараз якраз той момент, коли можна зайнятися любовними справами.

Щоб там не було, та я поставила собі ціль — знайти чоловіка за два роки. Можливо це й було смішним рішенням, проте я звикла собі все планувати! Батьки мої наміри не дуже зрозуміли, мама вважала, що таке ніколи не сплануєш, доля знайде тебе будь-де, та будь-коли.

В моєму оточенні було багато чоловіків. Навчалась я в групі, де було всього три дівчини. Стажувалась також в компанії, де майже всі були чоловіками. З ними я швидко находила спільну мову, адже була весела та цікава (такою і залишилась).

Микола, мій однокласник, давно вже до мене залицявся. Ще зі школи він був закоханий в мене по самі вуха, проте мене тоді цікавило лише навчання. Я й зрозуміти не могла, як можна зустрічатись з однокласником? Адже знаю його як облупленого! Потім Коля вступив у військовий коледж, і ми не бачились декілька років. Коли він повернувся ми знову почали спілкуватись, наша дружба продовжувалась. Тепер я почала дивитись на Миколу не як на друга. Він помужнів та набрався розуму…Ось і один кандидат на моє серце.

Іншим претендентом був Олексій. Це був син татового товариша та колеги. Наші сім’ї довго дружать, тому і ми підтримуємо зв’язок. Майже всі свята і застілля не обходилися без Олексія та його батьків. Наші матері часто жартували, що ми можемо колись весілля зіграти…Так, він хлопець хороший, тому й до нього варто придивитися.

Ще одним був кандидатом був Андрій. З ним разом навчались в одній групі, жили в одному гуртожитку. Навіть практику проходили на одному підприємстві. Андрій дуже розумний. Він допоміг писати мені диплом, за що я йому дуже вдячна! Андрій користувався увагою багатьох дівчат з нашого університету, адже був неймовірно вродливий. Ще він грав в університетському КВК, а як всі ми знаємо, почуття гумору це досить важлива річ у стосунках.

Про претендентів на своє серце вирішила розповісти бабусі. Її поради завжди були доречними для мене, вона допомагала мені в багатьох ситуаціях. Бабця вислухала про кожного хлопця і сказала дуже розумну фразу : “Всі вони хороші по-своєму, але слухатись потрібно не лише серця, треба слухати й розум! Хто з них готовий звернути заради тебе гори? Вроди й гумору не достатньо…”. Слова бабусі змусили мене задуматись.

Згодом мені стало зовсім не до цих амурних проблем. Батько дуже захворів, йому терміново потрібно було лікування. Грошей вже не вистачало. Не знала, до кого слід звернутися за допомогою. Аж тут з’явився мій рятівник — Микола. Не знаю, як він дізнався про мої труднощі, але одразу приїхав до мене. В Миколи був хороший знайомий лікар, він домігся того, аби батькові зробили операцію в столиці задарма. Тоді я зрозуміла — ось про це й говорила бабуся, Микола здатний звернути гору заради мене, коли інші залицяльники навіть не цікавились моїми справами.

Так, вже п’ятнадцять років ми разом. Виховуємо двох донечок. Коли вони підростуть, я буду їм говорити те ж саме, що колись казала мені моя бабуся.

Джерело