– Моя свекруха сама мені ще до нашого з Іваном весілля заявила, коли ми з нею тільки познайомилися: Олено, мовляв, я цю традицію обміну подарунками знати не хочу. Вибирати не вмію і не люблю, дарую завжди нісенітницю якусь, нікому не подобається.

Так що давай без цього, і ти мені теж нічого не купуй, так буде простіше для всіх, для чого ці всі нікому не потрібні речі. Я кажу, добре, Галино Миколаївно, без проблем. Мені так ще простіше буде, запевняю вас. І ось за 7 років – ніколи нічого. Тільки усні привітання для годиться. Правда, коли у нас син народився шість років тому, вона нам 5 тисяч гривень дала. Єдиний раз за весь цей час.

30-річна Олена в шлюбі вже близько 10-ти років. Вони з чоловіком Іваном родом з невеликого містечка. Там познайомилися, одружилися, там же і дитину народили. І батьки в обох там.

– Свекруха, Галина Миколаївна, дуже скупа жінка, хоча не бідна, – розповідає Олена. – Пенсія у неї хороша, вона і за чоловіка, якого вже давно не стала, якусь собі ще надбавку отримала. У Івана, коли він на нашій малій батьківщині працював, зарплата менше була, ніж у його мами пенсія. Ну, само собою зрозуміло, жили ми спочатку дуже скромно. Якби не моя мама, так і не знаю, як зводили б кінці. Я в декреті сиділа тоді, квартиру ми з чоловіком орендували, Іван майже постійно на двох роботах працював, і не могли вийти з тих злиднів.

Той непростий період життя Олена згадує мало не зі сльозами: економили геть на всьому, навіть на найнеобхідніших речах та продуктах, відмовляли собі у всьому, покупка зимового взуття або пуховика була тоді справжньою подією. Звичайно, раділи подарункам тещі і були вдячні за кожну дрібницю. А та, в свою чергу, намагалася допомогти щосили: то м’яса на ринку купить, принесе шматок, собі четвертинку відріже, решта дочці своїй з сім’єю залишить, то яблук онукові звідкись принесе, то з пенсії заїде на ринок, набере колготок, шкарпеток для онука.

– Мамо, ну навіщо ти знову витратилася на нас, стільки грошей на тому ринку залишила, – тільки зітхала Олена, шкодуючи маму. – У тебе і так грошей немає. Залишила б собі, тобі зараз зовсім не просто теж.

– Це вам подарунок від мене, діти, – сміялась мама. – До свята!

– До якого свята, мамо? – запитувала, не розуміючи, Олена. – Дні народження пройшли вже, до Нового року ще далеко.

– Ну, до якого свята? Хіба мало свят. Ось перше вересня скоро! Початок нового навчального року!

– Мамо, але ж у нас вже ніхто зараз в школу не ходить, а онукові твоєму і року немає ще навіть.

– Ну і добре. Буде ж він вчитися коли-небудь. Не встигнеш озирнутися, вже і в садочок піде, а потім в школу, так, онучку? Так що зі святом вас. Тримайте подарунки.

Свекруха ж подарунків не дарувала принципово – ну, крім тих 5 тисяч гривень на народження онука. До грошей вона завжди ставилася дбайливо, і, хоч завжди мала вільні кошти, жила на копійки, особливо не дозволяючи собі нічого зайвого.

– Чоловік каже, пальто вона собі це купила, коли він ще в школі вчився. Взуття своє носить до дірок, поки в майстерні їй вже не скажуть – все, мовляв, таке вже не ремонтуємо, викидайте на смітник. Речі все ще з минулого століття носить.

-А гроші де тоді? Кажеш, пенсія велика у матері твого чоловіка.

– А гроші в банку. Все збирає на чорний день. Пенсію отримає, комуналку оплатить, половину в банк несе, залишить собі копійки якісь, ось на них живе. В будинку все сиплеться вже, ніякої побутовою технікою не пахне, елементарно пилососа немає. Палас свій вологою ганчірочкою постійно шурує і віником. Машинка пральна, правда, була, не знаю зараз, чи працює? Старенька вже, її ще свекор купував давним-давно, років двадцять тому. Іван мені розповідав, що мати тоді батькові справжню суперечку влаштувала, а він просто втомився допомагати їй віджимати руками підковдри.

– Зрозуміло. Ну звичайно, подарунки дарувати вона не хоче, це ж витрачатися треба, вас багато, а вона одна, тому вона відразу тобі так і сказала.

– Ага! Тому моя свекруха мені сказала, прямим текстом – давай без цього. І ви мені нічого не даруйте. А я що, я нічого! Ми теж не дарували їй нічого, як вона і сказала. Поки жили там, у себе на малій батьківщині, просто ні з чого було дарувати, чесно кажучи. А ось зараз справи у нас пішли вгору.

Три роки тому Іванові дуже пощастило: колишній однокурсник, з яким у нього були добрі та теплі дружні стосунки, непогано влаштувався в столиці, запропонував йому роботу в їх фірмі. Зарплату озвучили таку, що Олена навіть не повірила відразу, коли чоловік вперше розповів їй про ню.

– Я Іванові своєму ще кажу – це неправда якась, такого бути не може, ти краще не погоджуйся на ту роботу, тобі таких грошей ніколи за ню не заплатять. Ну не може бути, щоб за просту роботу, таку ж, в принципі, як ти робиш зараз, такі гроші платили. А Іван мені сказав, що знайомий працює там багато часу вже і таку зарплату йому платять. Квартиру купив вже в столиці, на які гроші думаєш? Не батьки ж йому дали, у нього батько більше вдома сидить, ніж працює, а мати вихователькою в дитячому садочку все життя пропрацювала. Значить, сам заробив і купив. Ну, і вирішили спробувати. Іван поїхав, зняв в оренду, влаштувався, а через місяць і ми з синочком до нього приїхали.

Всупереч побоюванням, влаштувалися вони дійсно непогано. Зарплату Іванові платять без проблем, яку пообіцяли, і сім’я нарешті вибралася з бідності. Встали на ноги, одягнулися, в минулому році навіть квартиру в кредит взяли. Олена економити привчена, до грошей відноситься дбайливо, так що все у них виходить, на необхідне вистачає, і навіть на якийсь відпочинок залишається.

Цього літа у відпустку вирішили їхати до батьків на малу батьківщину, онука їм привезти.

– Приїхали на машині, я пів багажника завантажила подарунками для мами, – розповідає Олена. – У мене по роботі є можливість побутову техніку дешевше брати в певному магазині. Ну ось і набрали їй різної дрібної побутової техніки, щоб їй було легше вдома з готуванням та прибиранням справлятися. Парогенератор для прасування білизни, м’ясорубку електричну, мультиварку – мама давно питала, що то таке, ну ось, нехай пробує сама, а я рада, тепер їй буде зручніше і вільного часу вона матиме більше. Приїхали, заходимо, Іван мій коробки затягує, а там свекруха в гостях. Їй-то ми нічого не привезли, оскільки традиція у нас така. Ну, недобре вийшло десь, я згодна, але не тягнути ж було коробки назад?

Мама, звичайно, замахала руками – ви що діти, не варто було цього всього купувати, навіщо, це ж так дорого, у вас кредит, заберіть назад.

– А я кажу, мамо, це тобі подарунок, і не сперечайся. На свято. Вона, звичайно – дочка, та яке свято, день народження у мене в березні, а до Нового року ще жити та жити. Ну як же, кажу, який, ось перше вересня на носі. Так я, каже мама, не учениця. Ну і що, відповідаю, ось онук у тебе в цьому році учень, так що зі святом. З початком нового навчального року.

Свекруха дивилася на це все з такими здивованими очима- помітно образилася. Спілкування все хутко згорнула, згадала про якісь незрозумілі незакінчені справи і пішла.

– Іван мій теж засмутився, каже, незручно якось вийшло, треба було їй хоч якусь коробку віддати. А я кажу – знаєш, а мені навіть не соромно ні краплі. Ось людина йде в гості до сватів, знає, що зараз онук приїде, дитина – ти думаєш, вона хоч шоколадку принесла. Ні! Нічого вона взагалі в будинок моєї мами не принесла. Звичайно, що всі до цього звикли і ніхто нічого від неї вже не чекав, але все ж таки.

Олені дуже прикро, що мати чоловіка образилася, а найбільше шкода, що вона зовсім не відчуває вини за собою.

Фото ілюстративне – pixabay.