Якось так склалося моє життя, що свого другого чоловіка я зустріла в дуже непростий період в моєму житті. Мій маленький синочок, якому на той момент виповнилося 5 рочків, занедужав. Потрібно було йому допомогти, а лікувати потрібно було його за кордоном, грошей тоді у мене не було зовсім, адже ми і до того жили не дуже просто. Батько дитини залишив мене, коли дізнався про те, що я чекаю дитину, з батьків у мене залишилася тільки мама-пенсіонерка.

У палати до діток постійно приходили волонтери, вони гралися з ними, показували невеликі цікаві вистави, дарували завжди маленькі подарунки, читали радісні казки, в загальному, намагалися всіляко розважити діток, які там знаходилися і постійно сумували та недобре себе почували. Мій син відразу подружився з одним з них – високим, карооким чоловіком. А через сина потім познайомилася з ним і я, якось ми просто розговорилися.

Він сам якось прив’язався до моєї дитини, а коли дізнався про мої серйозні проблеми з грошима, активно взявся за справу сам, дуже перейнявся нашими турботами і хотів допомогти щиро. Він став для мого сина збирати гроші, продав деякі свої особисті речі, взяв всі заощадження.

Ми стали з ним дуже часто спілкуватися, наші проблеми допомогли нам знайти один одного з цим чоловіком, таке враження, що це була сама доля. Чоловік, який щиро та серйозно допоміг моєму синові, зробив мені пропозицію, просив, щоб я вийшла за нього заміж і стала його дружиною.

Я погодилася, але мною тоді рухало виключно почуття щирої подяки до цієї людини, я відчувала, що просто не можу йому відмовити, а він щиро полюбив мою дитину, як свою рідну. Адже більше нічим я не могла йому віддячити, бачила, що людина дійсно щиро мене любить. Але більше того, він любив мого сина, і це зіграло вирішальну роль для мене.

Спочатку я трішки сумнівалася і хвилювалася, яким буде подружнє життя у нас, адже я зовсім не любила цього чоловіка і навіть не відчувала щирих почуттів. Перші роки ми вчилися жити разом, тоді було всяке: і сперечалися, і розходилися ненадовго, а потім знову мирилися і жили разом.

Але потім наше спільне життя якось стало спокійним та тихим, все пішло своєю чергою. Через кілька років я народила доньку, в нашій родині з’явилися нові, приємні турботи та почуття. У виборі чоловіка я не помилилася, він виявився дуже надійним, міцним сім’янином.

Я могла порадитися з ним в будь-якій життєвій ситуації, він дуже мудро розмірковує і майже завжди дає правильні поради. Їдучи на дачу на вихідні, або ще кудись на довгий час, я твердо знала, що діти будуть нагодовані і укладені вчасно, а чоловік нікуди не піде з дому, не залишить діток ні на хвилинку, поки я не прийду.

Він – мій найближчий друг, я можу поговорити з ним, якщо на душі важко або проблеми на роботі.

Ми живе разом 15 років, за цей час я жодного разу не пошкодувала про свій вибір, навпаки, дуже боюся залишитися без свого чоловіка. Виходить, що кохання – не найголовніше в подружньому житті, адже воно може пройти. А ось підтримка, дружба, надійність – пов’язують подружжя міцніше і надовго.

Я вважаю, у нас ідеальний шлюб, тому що він заснований на довірі і взаємоповазі чоловіка до дружини. Це не проходить швидкоплинно, як раптова неземна любов, яка незабаром стане цілком приземленою, а об’єкт кохання – нецікавим. Він найрідніша людина для мене та сина на цілому світі.

Фото ілюстративне – pixabay.