Мама чоловіка Оксана Романівна з першого дня знайомства справляла на мене неоднозначне враження. Наче слова говорила тільки гарні, тон м’який, але таке відчуття, що тебе поглядом уже обміряли, зважили, перевірили кредитну історію та медичну картку.

Буває ж таке, коли людина ніби тобі нічого поганого не сказала і не зробила, але в тебе якісь негативні почуття до неї вже є. Ось у мене зі свекрухою було саме так.

Я спочатку все це списувала на те, що в мене є стереотип, що хороших свекрух не буває. Це все завдяки моїй мамі, якій якраз не пощастило. Бабуся взагалі нікого, крім свого сина, не любила, і все життя вважала, що я та мама псуємо йому життя.

Але я своїх думок соромилася, бо моя свекруха мені нічого поганого не робила. Сама в гості приїжджала лише на запрошення, та й то рідко. Вважала за краще кликати до себе нас. Тепер я розумію, що сенс був у тому, що з порожніми руками у гості не ходять, ми й не ходили. Особливо враховуючи, що стіл до чаювання у свекрухи був незмінно мізерним.

Хоча фінансів мама чоловік не потребувала – вона на той момент працювала, хоча вже отримувала пенсію. Нам вона грошей не давала, ми не просили, а інших дітей у неї не було. Тобто вона жила на свої і для себе. Хоча чоловік їй допомагав матеріально, коли така можливість була.

Коли народився онук, Оксана Романівна зворушилася, але до певного віку дитину воліла дізнаватися про її успіхи по телефону. Все змінилося, коли синові було два роки. Нас із чоловіком запросила на весілля моя сестра, але для цього треба було їхати до іншого міста.

Брати дитину із собою ми побоялися. Все-таки дорога, потім гамірний захід, купа незнайомих людей, до того ж усе на літній спеці. Залишити сина моїм батькам зі зрозумілих причин не вийшло. Тоді й попросили свекруху.

Вона від пропозиції у захват не прийшла, але й не відмовила. Ми привезли їй все необхідне для малюка, залишили грошей на непередбачувані витрати і майже спокійною душею вирушили на свято.

Повернулися ми за три дні. Все пройшло благополучно, чоловік з’їздив забрати сина, відвізши мамі гостинці у вигляді подяки за допомогу. Гроші, які ми лишали, свекруха не повернула. Взагалі не порушувала цієї теми, і ми теж не стали, було якось незручно, вона ж нам допомогла.

З того часу Оксана Романівна стала регулярно дзвонити та питати, чи не потрібна допомога з онуком. Майже щотижня ми відвозили дитину бабусі. Звісно, ​​разом із дитиною відвозилися і продукти, невелика сума грошей. Не з порожніми руками їхати, це якось непристойно.

Тому завжди разом із онуком бабуся отримувала невеликий бонус. За місяць та сума виходила пристойна, і холодильник свекрухи ми капітально забивали. Це стало традицією.

Тривала наша ідилія два роки, поки торік у нас не сталася внутрішньосімейна криза. Мене попросили піти з роботи, у чоловіка урізали зарплату, а ми за півроку раніше взяли в кредит машину. Зірки зійшлися одним словом. З грошима стало дуже туго. Я екстрено шукала роботу, чоловік намагався якось підробляти, але грошей все одно не вистачало.

Це не могло не позначитися на нашій допомозі свекрухи. Я говорю про ті бонуси, які ми передавали їй разом із онуком. Перший раз пакет із продуктами був набагато меншим за звичайний, а сума грошей у рази скромніша. Чоловік пояснив мамі ситуацію, в якій перебуває наша сім’я, вона начебто покивала головою, без претензій.

Наступного разу нам уже самим би кінці з кінцями звести. Тому онук вирушив до бабусі без супровідного конверту та пакета. Відвозив дитину чоловік. Зважаючи на те, що повернувся він похмурим, мама щось йому сказала, але ділитися цим він не став.

А потім бабуся перестала нам дзвонити та кликати онука до себе. Якщо ж дзвонили ми, то у неї було безліч причин, з яких вона не може взяти онука. А нам допомога була б дуже доречною, щоб можна було більше часу приділити зароблянню грошей.

Просити у моїх батьків не виходило. Вони до того моменту вже вийшли на пенсію і поїхали до рідного тата села в іншій області. Нам до них добу діставатись тільки.

Негаразди тривали близько року. Але тепер уже все знову стало добре. Я влаштувалась на хорошу роботу, чоловік теж змінив місце, кредит за машину виплачено. І тут знову прорізалася любляча бабуся, яка дуже скучила за онуком, адже вона так давно його не бачила.

– Зовсім ви мене забули, і онука не привозите, і самі не приїжджаєте, – ялинковим голоском докоряла вона сина по телефону. Наче це не вона відмовлялася бачитися з онуком протягом усього цього часу, а ми не давали.

Оксана Романівна почала умовляти привезти до неї дитину погостювати. Чоловік ніби не проти, а мені ця ідея не подобається. Не хочу, щоб дитина ставала якимось прикриттям для викачування з нас грошей. Зрозуміло ж, що з порожніми руками ми не поїдемо, як мінімум їжу для дитини треба буде везти, ну і до чаю щось, а потім піде за накатаною схемою.

Та й не хочу, щоб він звикав до бабусі, ставлення якої залежить від наповненості нашого гаманця. Це тоді він був маленький і мало що розумів, а тепер дитина вже підросла. Не треба йому спілкуватися із подібними людьми. Якщо бабуся так скучила за онуком, то нехай сама приїжджає, наші двері для неї завжди відчинені. Може навіть печеньки до чаю не привозити, ми переживемо.

Джерело