Зараз сиджу я сама в рідному домі, здавалося б у рідних стінах, але сама-самісінька. Довгих 10 років мріяла от просто бути тут, та на душі так важко. Як тільки приїхала з заробітків, не стало мого чоловіка.

Радіти можна хіба тому, що маю троє чудових дітей, четверо прекрасних онуків. Та от нечасто бачу своїх рідних людей і навіть свій ювілей я зустріла лише сама. Спочатку довго готувала стіл з надією побачити довгоочікуваних гостей, а потім довго сумувала над альбомом з сімейними фотографіями, на яких усміхненою була вся наша родина.

На Новий рік також мріяла про гостей, усіх дітей та онуків покликала до себе, а на Різдво сподівалася, що мене хоча б запросять до себе діти. Дві доньки з сім’ями сказали, що їдуть за кордон на відпочинок, а син спочатку довго не брав телефон, а потім просто сказав, що поїде на різдвяні свята до батьків дружини, адже у них там вся родина збирається.

В цей момент я відчула, що діти не вважають мене близькою людиною, я вже давно непотрібна їм і не цікава. У кожного тепер своя родина, свої турботи. А мама. А мама й сама може спокійно собі просидіти під каміном протягом всіх новорічних свят. На Святвечір і різдвяні свята навіть не зателефонував ніхто і я вже їм не дзвонила, не хотіла турбувати, та й не знала, що вже казати, адже у них своє окреме життя, в якому мені зовсім немає місця.

Я стала вже немолодою і нікому не потрібною жінкою. І разом з цими думками з’явилися спогади про ту бабусю, яку я доглядала в Італії. Їй було аж 90 років, вона була старенька і, можливо, трохи відгороджена від суспільства, та жінка ніколи не залишалася самотньою в період різдвяних свят. Всі діти, внуки, а інколи й племінники з’їжджалися до неї, аби провести ці чудові миті життя з людиною, яка так багато віддала для них.

Я завжди захоплювалася ними і трішки заздрила, і завжди готувала їсти для їхньої родини на ці застілля, то завжди мріяла, що повернуся додому і буду так старатися до святкувань із своїми рідними і найближчими людьми. Окремим ритуалом було б прикрашання ялинки, готування традиційних страв, декор будинку, розкладання подарунків у спеціальні шкарпетки. А тепер я усвідомлюю, що про таке навіть мріяти було розкішшю. Я зовсім не потрібна родині своїй.

Можливо, мої діти та онуки зрозуміють, що потрібні мені, коли я буду 90-річною старенькою бабусею. Але в самотності і нестачі любові важко дожити до такого поважного віку.

Варто було б сказати дітям, що мені образливо? Не думаю. Тоді свята були б зіпсовані і для них. Не хочу, щоб їх турбували докори сумління. Хочу просто бути потрібною рідним людям, які потрібні мені. Але надії мало, чомусь діти перестали цікавитися мною. А коли я працювала в Італії і приїжджала додому з грошима та гостинцями – усі збігалися до мене.

Фото ілюстративне.

Джерело