Доля подарувала нам з чоловіком доньку, за що ми дуже вдячні. Ірині ми намагалися дати все необхідне, але без надміру. Не знаю, де ми оступилися, коли все пішло не так. Начебто росла гарною дівчинкою, у нас були прекрасні стосунки, а потім вона почала закриватися. Ми списували все на перехідний вік і чекали, коли все минеться, але не дочекалися.

Відразу після закінчення школи донька повідомила нам, що чекає дитину. Не передати словами, що ми з чоловіком тоді пережили. Але був і позитивний момент, після всього цього дочка осіла вдома. Ми вже думали, що вона остепениться, але й тут помилилися.

Донька почала жити власним життям, а потім взагалі переїхала від нас. Далі ми почали самі ростити онука. Він ріс добрим і добрим хлопчиком, дуже любив нас із чоловіком, радував своїми успіхами, не засмучував, завжди допомагав.

Тоді нам здавалося, що це Бог послав нам можливість виправити все, дав другий шанс. Здавалося, що нічого не зможе зіпсувати стосунки. Після школи онук вирішив поступати до іншого міста. На бюджет не пройшов, у квоту не потрапив, але ми з чоловіком добре заробляли, тож змогли його вивчити.

Ще у дитинстві доньки ми з чоловіком купили квартиру, яку потім хотіли подарувати їй. Але сталося те, що сталося. Квартира якийсь час була порожня, а потім ми пустили туди квартирантів. Гроші з оренди капали на рахунок, ми їх не витрачали.

Після того, як онук провчився кілька років, він сказав, що залишиться в тому місті після навчання. У нас містечко менше, перспектив тут теж менше, не глушина, звичайно, але й не столиця. Тоді було вирішено, що квартиру, яку ми здавали, продамо, знімемо гроші, що збиралися на рахунку, і купимо онуку квартиру в тому місті, де він вирішив влаштуватися.

Вистачило на гарну двокімнатну оселю, ще й на ремонт лишилося. Квартиру одразу оформляли на онука. Він, звичайно, був щасливий. А ми раді, що змогли йому догодити.

Минуло кілька років, онук уже отримав диплом, влаштувався працювати. Поступово наше спілкування якось зводилося нанівець. Він став рідше дзвонити та приїжджати, на наші дзвінки відповідав не завжди, сам не передзвонював. Говорив, що зайнятий, працює. Ми намагалися не ображатись і просто переконували себе, що хлопчик виріс, у нього своє життя.

За останній рік він не приїхав жодного разу. Відмовлявся роботою, казав, що дуже зайнятий. З Новим роком і Різдвом він також нас не привітав, а на мій дзвінок не відповів. Ми з чоловіком, звичайно ж, вигадали чергове виправдання.

Минулого тижня я дзвонила, щоб привітати його з днем ​​народження, слухавку взяла якась жінка. Виявилася його дружиною. Я спочатку не повірила – яка дружина? А вона сказала, що вони одружилися ще у середині грудня.

А найприкріше те, що внук своїй нареченій нічого не сказав про те, що у нього є бабуся, вона думає, що він сирота. Ось так, виявляється. Сирота у нас онук. Я довго відходила від розмови. Увечері розповіла чоловікові, він теж не повірив, що онук міг так зробити. Але потім за допомогою племінниці подруги ми змогли знайти сторінку онука у соцмережах, там багато фотографій із весілля.

Онук так і не передзвонив, я до нього тепер теж не можу додзвонитися. Ми знаємо адресу квартири, але їхати туди не хочеться. Зрозуміло, що онук старанно викреслює нас із свого життя, але не можу зрозуміти за що? Що ми зробили не так? Адже він мав усе, що йому хотілося. І квартиру йому купили, і освіту сплатили. За що він так із нами?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело