Що таке дуже просте життя, коли не вистачає грошей навіть на самі елементарні речі – я сама знаю ще з раннього дитинства. Ми з мамою жили в гуртожитку, в дуже маленькій кімнатці, моя мама працювала на заводській прохідній, а ввечері брала ще якусь роботу на дім, як вона називала: кому що потрібно пошити, підлатати.

Я погано пам’ятаю 90-ті, ну тільки самий їх кінець. Всім людям тоді було непросто, але допомагала взаємовиручка з сусідами – хто крупу якусь дасть, яку в надлишку має, хто ще щось, що має. Загалом, трималися, як могли, але навіть в ті часи намагалися один одному не відмовляти ні в чому, адже в цьому було дуже багато сенсу і допомоги у підтримці рідних людей.

Батька я свого бачила лише кілька разів ще на початку нульових. Він нас просто залишив, пішов. Мама навіть на аліменти не подавала – ну що з нього взяти, якщо він сам не хотів допомагати хоч трішки своїй рідній людині? Він ні копійки ніколи сам не мав. А тепер я навіть не знаю, де батько.

А мама моя лише недавно вийшла на пенсію але працює там же – на прохідній за копійки. Гуртожиток вже давно наш знесли і ми отримали при розселенні невеличку двокімнатну квартиру. Маленьку, суміжну, але зате нашу власну.

Коли я познайомилася з Юрком, він жив в квартирі зі своїм дідом. Міг би і з батьками в трикімнатній, звісно, жити, але йому шкода було свого старенького дідуся: той недужав, а доглядати, крім нього, було нікому – мабуть вже тоді його батьки економили на доглядальниці. Я захопилася тоді – ну треба ж, яка у нього добра душа, за що його і полюбила. Ми з майбутньому чоловіком довго зустрічалися, з весіллям не поспішали, чоловік навіть соромився мене до себе додому запросити, дідусь старенький все таки там був там. Коли дідуся не стало, чоловік хвилювався, адже у них були дуже гарні стосунки останні роки.

З майбутніми свекрами я познайомилася на прощаннях з дідусем Юрка. Дивно, але мама його навіть не сумувала дуже. В кафе вона жваво роздавала накази офіціанткам, говорила довгі тости в пам’ять про дідуся, свого рідного батька, а потім складала в контейнери недоїдені гостями пиріжки, ковбаску і сир зі столу, навіть уявлення не мала для чого вона все це складала. Мене це так здивувало, що свекри навіть не сумували, навіть таке обличчя не робили. Ніби прості посиденьки якісь з родиною та й все.

Через пів року після цієї події ми з Юрком одружилися. Весілля зробили дуже скромне, у моєї мами вдома – в дідовій однокімнатній квартирі, що дісталася чоловіку від нього у спадок, ми тоді робили ремонт. Робили ремонт довго, адже доводилося робити все власноруч, адже грошей тоді, особливо, не було!

Але моя свекруха піднесла все так, ніби ця квартира і була від неї весільний подарунок молодим! Це як? Квартира дідуся, він її колись сам отримав, сам особисто підписував спадкові документи на користь свого рідного онука. Її яка тут заслуга? Ну й добре, ми зробили вигляд, що так воно і є. Вони все одно нам нічого не подарували, а мама моя приготувала на весь весільний стіл і вручила нам мультиварку.

Стали ми жити в квартирі Юрка, вірніше його дідуся. Чоловік працював у будівельній фірмі електриком. Роботи у нього тоді було багато і ми ні в чому не мали потреби, та й я працювала в магазині дитячих товарів. А потім дізналася, що чекаю дитя.

При виписці нашого сина, дівчата з мого магазину просто засипали нас дитячими подарунками – від іграшок до одягу. Чоловік купив ліжечко для малюка з коляскою. Моя мама сама пошила ковдрочку і подушку, ми на цьому дуже зекономили. Загалом нам допомагали рідні та друзі, хто чим міг, для нас це було дуже цінно і важливо, адже для нас тоді була цінна і сіттєва кожна дитяча пелюшка.

Свекри ж сказали відразу, що у них гроші на вкладі і треба трохи почекати з подарунком, хоча б до батьківської зарплати. Подарунка ми не дочекалися, але і це навіть не прийняли це до уваги.

А ось в декреті почалися складнощі. У чоловіка на фірмі стало менше роботи, директор попросив почекати або знайти собі іншу роботу. Чоловік став шукати відразу підробітки, хоча б тимчасово, поки на основній роботі все не владнається. Пішов працювати без договору, на довіру, але його там зарплату не дали, навіть згодом відмовилися платити гроші. Ми вже встигли влізти в борги – пора хоча б ці віддати. Чоловік звернувся за допомогою до своїх рідних батьків взяти у них грошей у борг, знаючи, що у них крім накопичень гроші завжди є, вони люди, які завжди відкладають кошти. Але ось, що сказала його мама:

«Синку, навіть не звертайся більше до мене, як би недобре тобі не було! І нам доводилося колись відчувати потребу, ми теж молодими були, і ми з неї викручувалися. Я знаю, що ти віддаси нам борг, але це чоловіча обов’язок – хоч по ночах вагони розвантажувати, хоч де хочеш підробіток бери! Так що навіть не просіть – тримайтеся, дійте, викручуйтеся самі!».

Але він же в борг просив з віддачею, а не просто так. До рідних людей звернувся, до своїх батьків. Я подзвонила своїй мамі, усе розповіла, вона порозпитувала у своїх колишніх сусідів, зібрали суму, ми роздали борги і купили собі продукти. А потім на фірмі у чоловіка знову почалися підробітки, і чоловік за 2 місяці віддав борг моїй мамі для її сусідів! Я не розумію своїх свекрів, невже було так важко дати синові в борг? Для онука ж!

А зовсім недавно у нас поламалася пральна машинка, треба купувати нову. Це була друга спроба попросити гроші у них, обіцяли скоро повернути. Свекри відмовили відразу, такі незадоволені були.

Чоловікові соромно за батьків, адже вони зовсім відвернулися від нас, мені шкода Юрка. Але тепер ми точно знаємо – що б не трапилося, до батьків чоловіка ніколи більше не звернемося. А ось коли самим допомога знадобитися, роки минають, старість близько, тоді подивимося, що вони скажуть. Але дуже прикро, що так склалося в родині, що так ставляться до нас рідні люди. Нехай і на нас не ображаються, як до них прийде старість.

Фото ілюстративне.

Джерело