Заходимо з чоловіком в електричку, в салон навіть не потрапили — величезна кількість людей. Стоїмо у тамбурі, він біля одного входу з собакою, а я – біля іншого. Біля нього стоїть пара: молодий чоловік із симпатичною дівчиною.

Через п’ятнадцять хвилин шляху електричка зупиняється між станціями (аварія на лінії), в салоні задуха, ні – просто дихати нічим, я дивлюся на чоловіка (як він почувається), а він дивиться на цю дівчину. Вона – на нашого собаку.

І що я спостерігаю: чоловік, який ніколи не переживав за собаку (він її просто не любив ніколи, ставився до неї рівно завжди) починає дуже мило дивитися то на собаку, то на дівчину – милий такий, я й не знала, що він такий може бути.

Літньому чоловікові стає погано – мій чоловік і ця дівчина щосили намагаються йому допомогти.

Я знову дивлюся на чоловіка, зустрічаюся з ним поглядом та очима питаю: чи все добре, як він? А він відвертається від мене, ніби не знає зовсім і тут зустрічається поглядом з цією дівчиною і дуже мило їй усміхається.

При цьому дівчина дивиться на мене і, як на мене, все розуміє. Я заплакала. Я про нього, про чоловіка переживаю, а він заради незнайомої (нехай і приємної, і красивої) чужої дівчини так мене ображає і що найприкріше, навіть не переживає за мене, тендітну дівчину.

Розлучитися хотіла прямо на вокзалі, але йти нікуди зараз. Посиділа на вулиці, пішла додому, собаку годувати треба, вона втомилася.

А бачити чоловіка не можу. Два дні плачу. Думаю, що тут нічого обговорювати. Закриваю вуха, коли він виправдовується.

Я людина емоції, дуже чутлива до таких речей. Голова розуміє – чоловік. Але вдіяти зі своїм серцем нічого не можу. Іду від нього. Він бачив, що я на нього дивлюся, що бачу це все.