Я народилася і виросла в сім’ї з хорошим достатком – мій батько, свого часу, займав високу посаду на великому хорошому заводі. Хоч я і одна дочка була в родині, єдина дитина, але батькові дали трикімнатну квартиру для сім’ї з високими стелями, то було неймовірне щастя для нашої сім’ї. Дякую батькам – вони мене виховали, дали хорошу освіту.

Потім я зустріла Івана, він був наче непоганою людиною. Він забрав мене до себе, ми трохи пожили у квартирі, яка належала його батькам разом з ними, подали заяву до РАЦСу, а за тиждень до весілля, Іван передумав одружуватися, бо в нього з’явилася інша.

Я повернулася знову жити до своїх батьків і вже потім дізналася про те, що чекаю дитину.

Я свою доньку виховувала сама, а потім не стало у мене тата. Згодом занедужала донька, і вже в підлітковому віці вона залишила мене. Після цього я залишилася ще й без мами.

Здавалося, що все в житті проти мене, доля відвернулася. І я залишилася сама в 45 років.

Просто ходила на роботу, заробляла гроші, потім знову робота і знову дім. Ніякої радості у мене не було. Буденність і нічого більше.

Я взагалі бачити нікого не хотіла. Близьких родичів немає – лише двоюрідні та троюрідні сестри з братами, але особливо ми з ними не спілкувалися, особливо, ніколи, вони жили своїм життям, не родичалися зі мною. Раніше листівки надсилали у свята, потім якісь маленькі повідомлення на телефон у свята, навіть про мій день народження не пам’ятають, хоча я сама вітаю усіх, а коли всієї моєї родини не стало, все спілкування взагалі припинилося.

Але ось п’ять років тому я зробила собі подарунок на 60-річчя: новий ноутбук. Сусідський хлопчик, онук моєї сусідки і єдиною подруги, навчив мене всім примудростям, і в соціальних мережах я знайшла свою родину, яка жила далеко. Написала їм про все, що зі мною сталося, що давно на пенсії і живу зовсім одна, родичів немає. Що тут почалося!

Спочатку у мене довго випитували: що й до чого, чи потрібно мені щось привезти, або чимось допомогти? Ні, не маю потреби ні в чому, пенсія нормальна у мене, заощадження трохи є. А як здоров’я? Все нормально, і вам всього хорошого.

Потім напросилася в гості до мене двоюрідна сестра. Потім слідом за нею приїхала її рідна дочка. Тільки вони виїхали, приїхав онук двоюрідного брата – мовляв, хоче вступати навчатися в нашому місті, але не поступив.

Згодом до мене приїжджав сам брат з дружиною. Потім троюрідна сестра, яку я взагалі не пам’ятаю, почала слати мені повідомлення, мовляв, як в дитинстві ми з нею дуже добре дружили, треба було б нашу дружбу поновити. Як дружили? Мені було 3 роки, їй 7 років.

А потім вони стали запитувати в мене, кому я буду заповідати квартиру? А як же! Тільки це було завжди якось натяками якимись – мовляв, просто цікавляться. Але кожен привозив старий альбом або висилав мені фото в повідомленнях – старі чорно-білі знімки, де є я маленька, мої батьки з цієї ріднею. Он, мовляв, які ми хороші родичі, з натяком, що квартирку з усім майном варто було б родичам у спадок залишити!

Кожен намагається привести кращих гостинців зі свого міста і в усьому догодити мені. Але якби ви знали, як мене втомлюють ці нещирі візити – я люблю тишу, а з ними постійно гомін і шум, оці нещирі розмови. Та й постійні повідомлення теж набридли, я на них вже перестала відповідати. Тоді дзвонять, запитують різне, типу цікавляться моїм життям: чи я не залишила комусь заповіт. Ну не на пряму, звичайно, з натяком.

Але що найсумніше – кожен родич говорить щось недобре про іншого, намагаючись мене переманити на свою сторону. Ну що це за рідня така? І головне у всіх майже один і той же сценарій: мовляв, ці сестри-брати живуть заможно, багато, всі мають, квартири-машини, а ми, мовляв, такі всі бідні, нічого у нас немає, діти-онуки ростуть, що з ними буде? Прибіднюються, спадщини хочуть і це добре видно. Я киваю, але мовчу.

Бачу – не бідні, а якщо такі бідні, як вони кажуть, то нехай діти і внуки всього досягають самі! Якщо спочатку вони скромно намагалися поводитися по відношенню до мене, то з кожним роком все впертіше про спадщину говорять, хоча раніше й знати не хотіли мене. Але якщо я хоч на когось залишу заповіт, то всі почнуть чекати, коли це вже я піду. А це мені зовсім не подобається, не хочу цього я.

Я розумію, що я не вічна. Я не хочу віддавати квартиру державі, але таким родичам теж. Я думала, на кого мені хочеться залишити: на внучка моєї сусідки, який допоміг мені розібратися в ноутбуці, він часто заходить до мене, допомагає, як що попрошу і сусідка мені ця, як рідна сестричка, в усьому багато років допомагає мені. Онучок її добрий та безкорисливий хлопець – в магазин за мене в будь-який час сходить, поличку причепить, полагодить сантехніку. Йому 22 роки, а хлопець дуже добрий.

Я не знаю, як на це відреагує моя родина, що вони робитимуть, коли дізнаються, що така шикарна квартира не дістанеться їм. Спати не можу. Не знаю, як вчинити.

Фото ілюстративне.

Джерело