Мене звати Ярослава Олегівна, мені 57 років, не така вже й стара. З чоловіком я розійшлася ще 10 років тому, а потім він благополучно відійшов, як то кажуть в інший світ.

5 років тому я поїхала на Італію, шукати щастя в чужій країні. Та і справа не так в щасті була, як в тому, щоб дітям допомогти, дати якийсь грунт під ноги.

У мене 2 сина, з різницею в 3 роки. За 5 років я допомогла синам однаковою сумою грошей. Треба сказати, доречі, що вони між собою не спілкуються, як би я не намагалася, але не вийшло, пробігла між ними чорна кішка.

Я не приїздила на Україну 4 роки, ще перший рік була кілька разів, а далі, зрозуміла, що треба брати себе в руки і працювати.

І от на роботі в мене сталася неприємна ситуація, і мене звільнили, грошей я зібрала досить багато. По 20 тисяч доларів на кожного сина, плюс до цього депозити на їхнє ім’я ще по 100 тисяч гривень рівно.

Молодший син непогано влаштувався, тому і сказав мені, що не візьме гроші, на день народження я таки вручила через кур’єра гроші на карті, і сказала, що це за всі роки днів народження, свят, родин і хрестин, я ж була відсутня.

Коротше старшому переводжу 40 тисяч доларів, і ще 100 ті що в гривнях залишаю на “чорний день” теж йому.

Розмова була така, що я йому допомагаю, а він якщо що мене візьме до себе, життя то не передбачуване. І тут я приїжджаю в рідне місто, син дає адресу, я туди заходжу а там, квартира студія з дорогезним ремонтом і плазмою на всю стіну.

Я думала посивію. В мене нерухомості немає, а він отак безбожно 40 тисяч витратив на студію з ремонтом??? Але родзинкою стало те, що він поцікавився, коли я назад?

А коли я сказала, що вже буду тут, на зароблені гроші з ними мабуть жити, мені вручили карту назад, там де 100 тисяч і пояснили куди мені йти.

Без зайвої гордості я забрала карту і поїхала в село, де живе молодший. Куплю поруч невеличкий будиночок на 1 кімнату і буду там допомагати. Тільки от не знаю чи зможу ще спілкуватися з старшим, чи варто?