Мій старший брат Остап ще після школи утік із села у пошуках кращої долі. Поїхав вступати у столичний ВИШ, але зазнав поразки. Повертатися додому до господарства та городів він не хотів, тому влаштувався там на роботу, винайняв кімнату та почав жити столичним життям. Спілкувалися ми не часто, але з тих розмов, що між нами були я зрозумів, що у місті живеться набагато краще.

У школі я навчався гарно, тому не мав жодних сумнівів, що зможу самостійно вступити до університету. На жаль, з батьком біда трапилася – інсульт. Стан його здоров’я значно погіршився. Якби я їх покинув, то мамі б довелося справлятися з усім самій. Я не міг цього дозволити. Повідомивши батьків, що не планую більше навчатися, влаштувався у селі на ферму та залишився. Через два роки одружився з хорошою дівчиною й ми почали жити біля батьків, пораючись по господарству.

Мій брат також без діла не сидів. Знайшов собі дівчину із заможної родини. Світлана у нього мала власну квартиру й невеличкий бізнес. Грошей у них було кури не клюють, тож жили вони, дай боже. Попри це, у село до батьків практично не приїжджали. Все бідкалися, що мають багато роботи й не можуть вирватися.

Наступали різдвяні свята й брат пообіцяв батькам приїхати у гості. Ми декілька днів готувалися до приїзду гостей. Моя дружина навела скрізь порядок, наготувала багато смаколиків та ще й встигла подарунки запакувати. Приїхав брат не з порожніми руками. Навіз батькам багато гостинців й техніки. Декілька днів батьки догоджали своїм гостям, постійно дякуючи їм за те, що приїхали. Коли настав час повертатися, тато на прощання вручив старшому сину конверт (безсумнівно там були гроші) й знову подякував за приїзд.

Тоді я і задумався, як же це так виходить. Я пожертвував своїм майбутнім заради батьків. Ми з дружиною кожного дня трудимося, не покладаючи рук, й за весь час жодного разу не почули від них звичайного «спасибі».

Джерело