Є такі пари. яким, крім один одного, ніхто не потрібен. Ось мої батьки із таких. Їм було чудово вдвох, а я залишалася осторонь їхнього свята життя. Мене все дитинство виховували бабусі, поки батьки відмовлялися роботою, подорожами, зустрічами з друзями і так далі.

– Ну, куди ми її візьмемо? Вона буде там єдиною дитиною, їй буде нудно.

– Нехай ще тиждень у тебе поживе, у нас відрядження.

– Нам треба відпочити, на роботі суцільний стрес.

Я фактично мешкала то в однієї бабусі, то в іншої. З батьками я за десять років прожила, напевно, років два-три від сили. Вони не мали часу, щоб водити мене в садок, вчити зі мною віршики, робити костюми на ранки. Вони працювали, відпочивали та жили повним життям, але без мене.

Можна подумати, що ми були багаті, бо мама з татом так багато працювали. Але ні, багатими чи просто дуже забезпеченими ми не були. Звичайна двохкімнатна квартира, нормальний рівень достатку. Навіть машину вони змогли купити ближче до пенсії.

У перший клас мене вели бабусі, на вручення атестату та випускний теж прийшли бабусі. Батькам не було коли, у них були дуже важливі справи, вони мене привітали телефоном. Коли я поступала, то підтримувати мене поїхала бабуся по батькові, а батьки схопили гарячий тур на море і поїхали, написавши, що вірять у мене.

Мені б звикнути до такого ставлення, але бабусі завжди переконували мене, що батьки мене люблять, дбають і я найдорожча для них. А мені хотілося в це вірити. Якби мені казали, що їм байдуже, ось такі вони люди, можливо, мені було б простіше.

Але цього мені ніхто не говорив, тому я відчайдушно хотіла від батьків демонстрації любові та підтримки. Тільки вся їхня підтримка полягала в підтримуючих повідомленнях та дзвінках.

Поки я вчилася, одна за одною пoмepли бабусі. Сталося все на моєму другому курсі. Це був кошмарний удар, я не знаю, як змогла пережити цю втрату, адже вони були найближчими моїми людьми. Я їздила на похopон, бачила батьків. Мені хотілося кричати, а вони були абсолютно спокійні, ніби нічого особливого не сталося.

Я вперше закотила їм істерику, що вони байдужі та холодні люди. Мені відповіли, що це життя, а сльози нічого не виправлять. І їм соромно, що я так поводжусь, люди ж дивляться.

Ось у цей момент усередині мене щось обірвалося, і я подивилася на батьків іншими очима. Їм же начхати на всіх, крім себе.

Після похорону я повернулася до навчання, твердо вирішивши, що до рідного міста більше не повернуся. Проте мені довелося повернутись, бабусі залишили мені свої квартири, що обурило батьків. Я вирішила, що квартири будуть продані, а собі я на ці гроші куплю житло там, де навчаюсь. Так і зробила.

Мене переконували, що я як мінімум маю поділитися грошима з мамою та татом, але я не збиралася цього робити. Для мене це були чужі люди, яким я нічого не винна. На виручені гроші я купила собі двохкімнатну квартиру.

Батьки на мене чи образилися, чи просто черговий раз було не до мене, але ми не спілкувалися більше десяти років. Не рахувати ж спілкуванням вітальні смски на дні народження. Я сама не прагнула спілкуватися з ними, але десь у глибині душі хотіла, щоб вони приїхали на вручення диплома, на моє весілля, на народження онука.

Але вони не приїжджали. Хоча у їхніх соцмережах постійно викладалися фотографії, де вони з друзями чи на відпочинку. Часу їм не вистачало винятково на мене. Я упокорилася і не нав’язувалася.

У мене є чоловік та трирічний син, вони моїх батьків ніколи не бачили. Але останній рік мама з татом активно набиваються у гості і кличуть приїхати до них. Ображаються, що зовсім не бачили онука, та й я з ними не спілкуюсь. Не розуміють, чим таке заслужили.

А я не хочу їх бачити, не хочу ятрити ту рану, яка давно затягнулася, але періодично все одно болить. Відвикла я чекати маминих та татових дзвінків, і назад звикати не маю наміру, бо надто багато розчарувань вже перенесла.

Чоловік та свекри радять мені все-таки налагодити стосунки з батьками.

– Вони самі хочуть зустрічі, значить щось усвідомили. Не рубай із плеча, дай їм шанс, – умовляє мене чоловік.

Але я не хочу. Вони мали достатньо шансів, але вони їх упустили, а тепер, коли старість дихає в потилицю, вони намагаються налагодити спілкування не заради мене, а заради своєї зручності.

Джерело