Ми живемо в невеликому містечку, чоловік працює токарем, я ветеринар. Багато не жили ніколи, але завжди вважали себе нормальною сім’єю. У нас одна дитина – дочка Рома, яку ми намагалися не балувати, але давати все необхідне.

Рома з дитинства мріяла жити у великому місці. Колись давно у мене там була тітка, до якої ми кілька разів їздили у гості. Дочка тоді просто закохалася в столицю, вважала, що всі, хто там живе, дуже багаті. Не знаю, з чого вона це взяла. Так, тітка жила явно краще, ніж ми, але багатою її назвати було не можна.

Вступати донька збиралася виключно у столиці, інших варіантів вона навіть не розглядала. Для нас це було проблемою, бо зірок із неба вона не хапала, сподіватися, що вона пройде на бюджет, не доводилося. Але вона вперто йшла до своєї мети.

Коли Рома навчалася у десятому класі, не стало моєї мами. Вона жила у селі, у своєму будинку, а ми тоді жили у квартирі. Ми з чоловіком часто замислювалися, щоби перебратися з міста, а тут просто зірки зійшлися. Свою квартиру ми продали, поклали гроші в банк – на навчання та проживання доньки. А самі зайняли мамин будинок.

Дочка стрибала від щастя, сиділа, вираховувала, на що їй цих грошей вистачить. З’ясувалося, що на п’ять років навчання там, де б їй хотілося, цих грошей замало, довелося знижувати планку. Ми пропонували вибрати ВУЗ ближче до будинку, але дочка налаштувалась на столицю. Вибрала скромніший університет і вступила туди.

Вона поїхала вчитись, а ми з чоловіком стали обживатися, налагоджувати господарство. Дочка за всі п’ять років була вдома рази три, воліючи проводити канікули в Києві. Ми самі намагалися їздити до неї кожні півроку, привозячи овочі, м’ясо, закрутки. З грошима було не дуже, а за столичними мірками взагалі ніяк.

Приймала дочку все з вдячністю, але намагалася швидше вивести нас. Було прикро, таке відчуття, що вона нас соромилася, хоча виглядали ми з чоловіком пристойно.

Після навчання донька, звісно ж, залишилася у столиці. Зняла квартиру, влаштувалась на роботу, до нас їздити зовсім перестала, до себе не кликала, казала, що живе ще з двома дівчатами, і було б незручно. Дзвонила також рідко, відмовляючись зайнятістю.

Ми з чоловіком намагалися заспокоїтися, що дочка виросла, у неї своє життя. За наступні п’ять років ми бачили дочку разів зо два, не більше. Але були впевнені, що важлі події у житті доньки нас стороною не оминуть.

Нещодавно мені зателефонувала знайома, привітала із весіллям доньки. Я спочатку думала, що вона помилилася, але вона була певна. Їй її донька сказала, що вони з Ромою колись в одному класі вчилися. Ось вона й каже, що вийшла донька заміж.

У мене в очах потемніло навіть від таких новин. Як вона могла вийти заміж і не сказати про це нам із батьком? Почала їй дзвонити, але трубку вона не брала. Передзвонила сама наступного дня. Я одразу їй все виклала.

Дочка помовчала, а потім сказала, що так, вона вийшла заміж. Чоловіка звуть Ігор. На запитання, чому нам не сказала, вона зам’ялася, пробубнила щось на кшталт “так вийшло”. Я питаю, коли вона нас з чоловіком познайомить, якщо вже з весіллям так вийшло, а вона мовчить.

Довго вона мовчала, я навіть думала, зв’язок перервався, а тут єдина дочка і каже, що чоловіка знайомити з нами не буде. У нього батьки якісь круті, нам не рівня, тому, щоб до Роми зайвих питань не було, вона сказала, що сирота.

– А що я мала сказати? Що тато гайки крутить, а мама коровам хвости? Мало ви мене в інституті ганьбили?

Чим, говорю, ганьбили-то? А виявилося, що всім – виглядом своїм не столичним, говором простим, тим, що грошей їй не надсилали на всякі дурниці. Загалом, куди не плюнь, ми скрізь винні виявилися.

Чоловік, коли дізнався, нічого говорити не став, тільки жовнами пограв та фотографію дочки з гаманця виклав. Мені тиждень уже погано, сама на заспокійливих. Не розумію, чим ми заслужили таке ставлення до себе?

Джерело