Світлана від десяти років росла без батька. Ні, з ним нічого не трапилось – просто залишив їх з мамою заради нової пасії. Нове кохання настільки затьмарило розум, що чоловік роками не згадував ні про дружину, ні про доньку. Про матеріальну допомогу й мови не було – мама сама виховувала та підіймала на ноги дитину. Часом було важко, часом нестерпно, але витримала.

Дівчинка підросла, закінчила університет та вийшла заміж – батько такі не з’являвся у житті. Навіть на весілля не прийшов – не мав ні часу, ні бажання. Звісно, він сказав, що не зміг, бо Оля, його нова дружина, була у відрядженні, а самому йти якось не личить. Збрехав, але що вже скажеш.

Мама знову вийшла заміж – познайомилась з хорошим чоловіком, який замів Свєті батька. Його вона так й називала, а про рідного й чути не хотіла. Та й не потрібно було – він ніколи не телефонував, не цікавився її життям. Навіть, коли у нього народився онук дівчина не почула жодних привітань. Змирилась і відпустила ту образу – навіщо тягти за собою той негатив.

Сімейне життя у Світлани складалось вдало  – коханий чоловік, розумний та здоровий син, хороша робота. Та й матеріально жінка була добре забезпечена – класний ремонт, автомобіль, відпочинок щороку на морі. Не було причин жалітись.

І от саме тоді, коли тільки б насолоджуватись життям на горизонті з’явився батько. Одного літнього вечора, коли пара вже нікого не чекала, у двері хтось постукав. Коли Свєта відчинила, то на порозі побачила Миколу – той стояв і посміхався.

– Ну що, доню, впізнаєш батька? Давно вже ми не бачились, ось думаю зайду – потеревенимо про життя.

Жінка не могла вимовити й слова – такого гостя вона взагалі не чекала. Але одразу ж вигнати його не змогла – пустила у дім.

Коли вони сіли за стіл, то батько почав свою розповідь:

– Ти вибач, що мене так давно не було у твоєму житті. Це все Олька – вона була проти, а я й не міг заперечити їй, бо кохав. Знаю, що це не виправдання та я зрозумів, що був неправий. Краще пізно, ніж ніколи – правда ж?

– Хто тобі сказав? Тебе не було у моєму житті понад п’ятнадцять років. Чого ти прийшов?

– Так просто – побачитись. Я ж скучив, доню, – хитро сказав Микола.

– Не треба мені цих казочок – не вірю я тобі. А Оля твоя що скаже, коли дізнається?

– А що Оля? Покинула вона мене і все забрала, хитрюга. Уявляєш – молодшого знайшла і каже, що кохає. От вигнала мене з дому і я ночую у товаришів, – гірко розповів батько.

– Так от чого ти приперся? І що тобі треба?

– Мені б оце сьогодні в тебе переночувати та й грошиків трохи може позичиш?

– Ти це серйозно? Ти увалюєшся у мій дім через стільки років і ще й гроші хочеш? Ти взагалі здурів? – обурилась Світлана.

Посмішка з обличчя батька одразу ж зникла і він зло нахмурив брови?

– То значить не даш? Я тебе виховував, ростив, а ти мені пошкодувала грошей на хліб? Ти ж така як твоя мамаша. Ну нічого – я на тебе в суд подам на аліменти. І виграю – у мене інвалідність і працювати я не можу – от і будеш мені давати щомісяця кругленьку суму. Я знаю, що гроші в тебе є – от яка квартира й авто твоє бачив. Розкошелишся і для рідного батька.

Чоловік Світлани довго не чекав і вигнав Миколу геть. Він не надто церемонився з ним – викинув його речі на сходову клітку й випровадив чоловіка. Двері закрив перед самим носом. Той грюкав, щось кричав, але ніхто його не слухав.

– І що тепер робити? – сумно сказала Свєта, – Він же точно подасть до суду

– Що робити? Нічого він не виграє – ми маємо докази, що він не платив аліментів, сусіди свідки того, що він не приходив. Ні копійки йому не будемо платити.

Хоч Свєта зібрала всі докази для суду, але вони їй не знадобились. Микола не став вимагати аліментів, а поїхав жити у село до матері. З донькою він так ніколи й не помирився. А Світлана так і не пробачила батькові зраду та ще й вимагання грошей. Може якби він просто прийшов, то вона б його прийняла. Та життя не завжди складається так, як ти бажаєш.

Джерело