Уляна ще з дитинства була доброю та щедрою. Вона була привітною до людей, завжди усіх чимось пригощала. Як зараз пам’ятаю, напече пиріжків чи пляцок, і починає роздавати дітворі або бабцям на вулиці. Коли запрошувала до себе, уже на порозі гості відчували приємний аромат фірмових страв з її кухні. Працьовитою була Уляна, турботливою жінкою. Нікого ніколи у б1ді не залишала.

У молодості, коли вступила до кулінарного училища, мріяла про одне – швидше вийти заміж. Їй хотілося мати міцну та дружну сім’ю, якої у неї не було. Мама Уляни померла рано, а тато декілька років був вдівцем у скорботі, а тоді пішов до іншої жінки. Тому Уляна сама собі господарювала у маминому будинку.

Дуже вона дітей любила. Вірила щиро, що коли створить свою сім’ю, у неї буде багато синів та дочок.

Закінчила Уляна училище та влаштувалася кухарем до місцевого кафе. Там і познайомилася вона з Богданом. Йому припала до душі привітна та відверта Уляна. Працював він лісником, тому часто заїжджав обідати до її кафе. Запросив Богдан її на побачення, і ось вже через декілька місяців молоді люди зіграли весілля. Зажили вони щасливо та дружно.

Минуло декілька років… В Уляни та Богдана уже підростало трійко діток. Виховували вони двох дівчаток та найменшенького хлопчика Матвійка. Уляна дуже любила своїх крихіток. Вона була турботливою і ніжною матусею. Жінка завжди бавилася зі своїми дітьми, читала їм казки та співала пісні.

Її дитяча мрія збулася! Вона мала усе: чудового чоловіка, галасливих і щирих малят, улюблену роботу та власний будинок.

Та щастя тривало зовсім недовго. Якось на зимові свята Богдан поїхав з дітьми відвідати своїх стареньких батьків до іншого села. Уляні довелося у той день працювати. У кафе після Водохреща збиралася святкувати весілля сестра її подруги.

Уляна саме готувала страви для банкету, коли їй повідомили страшну звістку. Її чоловік Богдан та дітки Матвійко, Оленка та Настуся не доїхали додому лише декілька кілометрів. На дорозі тоді була ожеледиця. Чоловік не справився з керуванням і врізався в інший автомобіль. Уся родина Уляни загинула на місці.

Жінка волосся на собі рвала, кричала несамовито, падала без свідомості, коли з розтрощеної машини діставали понівечені тіла найрідніших людей. Похорону вона взагалі не пам’ятала. Все було, наче у тумані. Цього дня у селі ніхто не міг бути спокійним. Таке горе – втрата усієї родини!

З того часу Уляна стала замкненою та байдужою до всього. Вона плакала і вдень, і вночі. Жінка ходила щодня на цвинтар. Вона навіть хотіла вчинити сам0губство. Тільки накинула зашморг на шию, як зайшла її подруга. Напевно, сам Бог послав її. Віра врятувала Уляну від того необдуманого вчинку. Та жінка однаково не розуміла, навіщо їй тепер жити, а головне – для кого жити? У її житті не було більше ніякого сенсу.

Минули роки… До молодої вдови сваталися порядні чоловіки. Та вона нікого не хотіла бачити поруч з собою. Живі рани її душі не давали Уляні спокійно спати.

Вона змарніла та зблідла, мов примара. Уже рідше ходила на могилки чоловіка та дітей, однак ні на мить про них не забувала. Вона й досі не могла збагнути, як жити без них. Самотньо й тихо було у хатині без любого  Богдана та діток.

Одного разу увечері, після роботи, жінка дивилася новини по телевізору. Там показували сюжет про дитячий притулок, де виховувалися хворі дітки, яких залишили батьки.

В Уляни наче щось завмерло у грудях. Вона і раніше знала, що діти виховуються в інтернатах. Проте не могла зрозуміти, як же можна покинути рідну кровиночку? Вона б усе віддала, аби поруч з нею були загиблі діти та чоловік!

У ту мить жінка зрозуміла, що їй необхідно віддавати любов та ласку дитині, яка цього потребує. Через декілька днів вона поїхала до інтернату.

Вихователька, яка зустріла її на порозі і проводжала до кабінету директора, умовляла Уляну, що у такому віці краще не брати хвору дитину.

– Який же вік? Мені 49 років. Я ще не стара, щоб подарувати комусь своє піклування. А виглядаю я так, бо багато горя сталося у моєму житті!

– У такому віці вже краще для себе пожити! Навіщо вам такі проблеми?

– А я не хочу жити для себе. І не бачу у дітях ніяких проблем! – відповіла Уляна.

У кабінеті директора була аналогічна розмова:

– Ви ж розумієте, що у нас виховуються проблемні діти? У кожного своя історія, і кожен має якусь хворобу.

Та Уляна не боялася цього. Вона запевняла, що з усім справиться.

Коли вийшла у коридор, побачила хлопчика, який шкутильгав. У нього одна ніжка була коротшою від іншої. Тому хлопчику було приблизно два чи три роки. Він відбивався від нянечки, яка вела його до кімнати. Дитина билася та кусалася.

А потім хлопчик підбіг до Уляни, схопив її за ноги і жалісливо подивився в очі:

– Тьотю, я не хоцю бути тут. Забели мене звідси.

Уляна повернулася додому сама не своя. Ходила, наче з хреста знята. Спокою їй не давали ті слова: «Тьотю, я не хоцю бути тут!». Вони нав’язливо лунали у її голові.

А коли заснула, то наснилися їй доньки та синок. Вони весело сміялися до неї з хмаринок:

– Як добре, що мама не буде плакати більше. У нас не буде так мокро. Адже у матусі має бути Василько.

Уляна відразу прокинулася. Знову пішла до притулку. Вона дізналася, що хлопчика, який просився, щоб його забрали, звали Васильком.

Уляну запевняли, що дитина дуже проблемна, має погані гени, бо батьки залежні від нарк0тиків. Жінку це зовсім не бентежило. Вона оформила усі документи і забрала хлопчика до себе.

Було дуже важко спочатку. Дитина не слухалася, билася, кусалася. Хлопчик був дуже диким та відлюдькуватим. Своєю любов’ю Уляні вдалося зробити неможливе – Василько на очах змінювався, ставав спокійним та слухняним. Він почав поважати прийомну маму та цінувати її…

… Василько вже закінчив медичний університет. Сьогодні він має приїхати до мами, щоб познайомити її зі своєю майбутньою дружиною. Його наречена була вагітною.

«Щось вони поспішили з дитинкою…» – думала Уляна. – «Але нічого. Значить, на щастя.  То мені доведеться ще й онуків поглядіти! Аби лише діти були щасливими!»

Джерело