Моя дочка вийшла заміж, поїхала до Білорусі. Жили вони із чоловіком в однокімнатній квартирі із двома дітьми.

Діти виросли, стало тісно, ​​і дочка вступила до кооперативу, купити квартиру. Після кожного збору, дочка давала телеграму, скільки потрібно внести грошей на оплату, ми відсилали їй ту суму, яку вона нам писала, і так тривало 5 років. Будівництво 2-х кімнатної квартири.

Якось я приїхала до неї і сказала, що потрібно оформити договір у юриста на ту суму, яку ми їй займали, на що вона відповіла: «Навіщо мама, адже я ваша дочка?». Я досі жалкую, що пішла в неї на повідку і послухалася.

Минули роки, дочка влаштувалася добре у своєму житті, ми з чоловіком допомогли їй вибудувати квартиру та отримали таку від неї подяку.

Коли зайшла розмова за гроші, за квартиру, допомогу, вона знайшла відповідь: “Та що ви там мені допомагали”.

У мене до цих пір дзвенить у вухах від цих слів і образа не залишає, а потім вона про нас і зовсім забула, що ми є на світі. Я подала на неї аліменти, але не довела до суду, стосунки зіпсовані. Вийшло, я покарала себе.

На даний момент у мене пішов чоловік я дуже потребую грошей, довести я нічого не можу, що вона мені винна, так як я не уклала договір. Вона мені ні в чому не допомагає, я живу своїм життям у іншому місті.

Я люблю у всьому чесність і розуміння, але оскільки зі мною так вчинила моя дочка, я б з нею так не вчинила, я пам’ятаю, що слово «мама» — це свято й іншої мами не буде, щоб так з нею чинити.