Я у декреті вже півтора роки. З чоловіком розлучилася, коли доньці був місяць. Допомагає мама, не скаржусь.

Наразі є хлопець. Відносини повільно перетекли з дружби на побачення. У нас все добре, він надійний, дбайливий, опора у моїй нелегкій ситуації.

До дитини не сказати б, що він тягнеться, але й не ігнорує: може допомогти мені по дрібниці з донькою, грає з нею, спілкується.

І хоче з нами жити. Спробувати звести сім’ю. Дочка до нього добре ставиться. Тато відвідує дочку.

Він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною. Більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізнає. А до хлопця біжить, коли бачить, він дуже багато говорить про спільне проживання, сім’ю. І про спільну дитину звичайно.

А я не можу. Не хочу. Боюся, що не захочу вже ніколи народжувати. Сказати, що материнство — не моє, ні, я люблю дочку і намагаюся бути класною мамою.

Але другої дитини я з низки причин не хочу. Я просто мрію нарешті вийти з декрету і почати реалізовувати себе. І друга дитина до планів не входить.

При цьому я розумію, щоб побудувати сім’ю, мені доведеться народжувати. Будь-який чоловік захоче дитинм рідної. Як би не любив мою дочку, потрібен саме свій.

Я в тупіку. Боюся втратити хлопця. Я з ним говорила, сказала, що потрібен мені час, хоча б років зо три. Він наче згоден, але я бачу, що його дуже хвилює.

Він хоч завтра хоче дитину. А я боюся, що три роки минеться, і я так і не захочу. Обманювати хлопця та порожніми обіцянками годувати не хочу. Поняття не маю, що робити.