Мій чоловік міський житель. Бетонні стіни та асфальтовані дороги – його стихія. А я повна протилежність його натурі. Я виросла в селі на Прикарпатті, поруч був ліс в якому неодноразово збирала гриби та ягоди. Звичайно, коли літом ми приїжджали до батьків він захоплювався природою і краєвидами. Однак, в ліс він не любив ходити. Говорив, що там безліч комах та отруйних змій. Я лиш сміялась, мовляв, ми ж не в пустелі живемо, в нас таке не водиться.

Цього року я з чоловіком знову відвідали батьків. Наше село було на підніжжі Карпат. Воно було красиве та колоритне. Але в цей раз поїздка мала запам’ятатися назавжди. Ми чоловіком та друзями вирішили піднятися на одну з гір. У нас було все необхідне – рюкзаки, намет і запас їжі. В планах було переночувати на вершині та спуститися наступного дня.

Всі були в захваті, коли почалась наша мандрівка. Лиш мій чоловік турбувався та уважно вдивлявся в кожен кущ незвичної форми, думаючи, чи не дикий кабан це часом. Все було чудово. Ми пили воду з гірських джерел та робили фото на пам’ять. Мені здавалось, що й чоловік влився в компанію, він більше не панікував, а навіть, насолоджувався походом.

Через декілька годин ми вилізли на гору. Це відоме туристичне місце, тому крім нас, там було ще декілька туристичних груп. Знайшовши місце яке підходило нам, розбили кемпінг. Повечеряли під звуки гітари та й заснули.

Серед ночі я проснулась від крику свого чоловіка. Він вибіг з намету, ледь не розірвавши її. Всі інші також були перелякані. Ніхто не розумів, що діється. Виявилось, що наш намет був не повністю закритий, тому відчуваючи тепло до нас заповз вужик. Він абсолютно не отруйний, але чоловік цього не знав. Всі довго сміялись з ситуації, лиш він ображено бурмотів, що це його останній похід в гори. До ранку чоловік не зімкнув очей, а уважно дивився чи якась гірська тваринка не захоче знову потрапити всередину.

З того часу ми не ходимо в походи, а лиш з усмішкою згадуємо випадок з вужем. На щастя, наші діти виросли не таким боязкими, як їхній батько.

Джерело