Я росла в дитбудинку. Батьків моїх не стало, коли мені було два роки, родичів, які могли взяти мене на виховання у нашому місті, не було. Я завжди дуже хотіла, щоб мене забрали в сім’ю, мріяла знайти маму, тата. Випадки усиновлення були у нас, але рідко.

І ось одного разу в мене з’явився шанс знайти батьків. Це була приємна сімейна пара: гарна білява жінка і високий статний чоловік, вони мені дуже сподобалися. Я відразу ж подумки назвала їх своїми батьками, і дуже намагалася їм сподобатися.

Але вони вибрали не мене, а мою подружку Наталю. Я була у відчаї, навіть кілька днів ні з ким не говорила. Тоді я й дала собі слово стати розумною, якщо таких дітей люблять дорослі я повинна стати неодмінно такою ж.

Я почала старанно вчитися, вчителі мене не впізнавали. «Ось виросту і стану найрозумнішою, та такою, що вони ще пошкодують, що вибрали не мене…»

Після дитбудинку я закінчила училище, потихеньку упорядкувала однокімнатну квартиру, що залишилася від батьків і повернуту мені по досягненню повнолітнього віку. Квартиру потім я здала, почала жити на ці гроші і знімати кімнатку у самотньої бабусі.

Тієї весни я подала документи в університет, на факультет іноземних мов, вчитися було важко. Вдень я працювала, увечері поспішала на лекції, а ночами вчилася.

Одного разу на роботі мені так захотілося спати, що на мить прикривши очі я миттєво заснула. Це побачив мій начальник і підійшов запитати, чи зі мною все гаразд.

Я згадала, що знаходжусь на роботі, і мені стало дуже ніяково.

– Вибачте… мене, більше не повторитися. Я дуже втомилася.

Він з хвилину дивився на мене, а я намагалася вгадати, що буде далі.

– Знаєш що, сьогодні я звільню тебе від роботи, їдь додому відпочинь. Завтра чекаю з новими силами.

З того дня стосунки з Андрієм ( називатиму його так) стали теплішими, тепер частенько він підвозив мене додому і забирав зранку, а на свій день народження я виявила біля дверей великий кошик червоних троянд і записку «найпрекраснішій!».

Одного вечора Андрій запросив мене в ресторан. Атмосфера там була такою затишною, що я розповіла йому свою історію, про дитячий будинок, про ту дівчинку, яку взяли в сім’ю на місце мене, про своє подальше життя після дитячого будинку.

Він мовчки слухав, а коли я розповідала про Наталю, раптом зупинив мене.

– Стривай, ти кажеш, прийшла сімейна пара, щоб взяти саме дівчинку, і нею виявилася твоя подруга Наталя? Який збіг…

– Ти про що?

– У мене зведена сестра з таким самим ім’ям, батьки завжди хотіли дочку, але спочатку народився брат, потім я, а після цього мамі вже не можна було народжувати. Тоді батьки й вирішили взяти дитину з дитячого будинку, саме дівчинку. Так з’явилася у нашій родині Наталя.

– Треба ж, як тісний світ, я й не думала, що колись зустріну її у дорослому житті. Як у неї справи зараз?

— Наталі вже немає… вже кілька років.

– Пробач…

– Ми робили все, що було в наших силах, але, на жаль, доля прийняла інше рішення.

Після цього ми ще довго мовчали, я згадувала свою найкращу подругу дитинства і було гірко усвідомлювати, що ми з нею більше ніколи не побачимося.

А потім Андрій сказав, що хоче познайомити мене з своїми батьками.

Двері нам відчинила мама Андрія, вона зовсім не змінилася, а ті небагато зморшок лише зробили її ще красивішою. Тут же вийшов із вітальні батько.

– Син нам усе розповів, вибач, якщо зможеш…

– Та що ви, що було, минулося. Я не тримаю на вас більше образи. До того ж ця історія послужила мені стимулом до хорошого навчання і хто знає, як склалася б моя доля, якби не моє прагнення всім довести, що я чогось стою в цьому житті. Та й чи зустрілися ми тоді із Андрієм невідомо…

Вечір пролетів непомітно, ми спілкувалися так, наче знали один одного усе життя. Софія Павлівна та Олександр Вікторович відразу стали називати мене донькою і запрошувати в гості знову і знову. А невдовзі я переїхала до них.

Пройшло п’ять років, ми з Андрієм одружилися, я закінчила університет і залишилася там-таки викладати англійську мову. А рік тому ми стали батьками прекрасної дівчинки, яку назвали Наталя…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело