У мене була сусідка – дуже ексцентрична дама. Трохи що незначне у неї траплялося зі здоров’ям, все, кінець світу. Причому, голосно, зі стогонами і обов’язково в присутності всієї рідні. Діти, онуки, невістки, зовиці, шурини, двоюрідні племінники – всі повинні були сидіти біля її ліжка, подавати градусник, наливати воду в грілку або бігти на край світу за ліками.

І пошепки запитувати: “Ну як там поріз на пальці? А прищ на носі зменшився?”. Але одного разу я дізналася, що вона дуже серйозно хвора. Дізналася випадково, і вона вимушено поділилася і попросила нікому не говорити.

Я не могла повірити, що вона два роки приховує абсолютно від усіх свою хворобу. І саме від неї я вперше почула фразу: «Мала біда кричить, а велика мовчить»…

За все життя я знаходила підтвердження цього прислів’я сотні разів. Коли трапляється щось дійсно неприємне і страшне, воно ніби прибиває людину до землі, і вона не хоче, щоб хто-небудь про це знав. Але, задумавшись, я зрозуміла, що це стосується абсолютно всього – Великого, або краще сказати – справжнього.

Пам’ятаю один кумедний випадок. Відразу після шкільного випускного дві моїх однокласниці виходили заміж. Причому, їх обох звали Оксанами, вони жили не просто в одному будинку, а в одному під’їзді. Вони не були подружками, і, не змовляючись і навіть не знаючи про це, призначили день весілля на одне і те ж число. Зрозуміло, що для всього класу це була грандіозна подія, яку обговорювали і чекали.

І ось, перша з Оксан раз у раз розповідала про свою весільну сукню. “Вона буде ось така, прям така і ось розтака! Краща кравчиня міста шиє, по таємних закордонних викрійках і ви всі, як побачите, попадаєте замертво!». Зрозуміло, що дівчата з цікавості і другу Оксану смикали: «розкажи про сукню». “Так, плаття і плаття, відмахувалася вона”. І всі якось вирішили, що просто вона переживає, що у неї немає коштів зробити таке ж шикарне плаття, як у першої.

І ось в день весілля всі зібралися біля під’їзду двох наречених. Першою виходило заміж гучно анонсоване плаття. І чомусь особливого враження воно на дівчат не справило. Думаю, вся справа була в завищених очікуваннях. Коли його, підібравши шлейф і оборки, упакували в білий лімузин, і перший кортеж благополучно попрямував до Палацу одружень, з під’їзду вийшла друга наречена. І всі ахнули. Тому що це випливла богиня, в небаченій досі пишноті.

Розмови стихли, від захвату у всіх захопило дух. Ніхто і не підозрював, що звичайна дівчина може за помахом чарівної палички перетворитися в принцесу.

Ще пам’ятаю з молодості чайно-кавові посиденьки на першій роботі. Коли жіночий колектив навперебій хвалився своїми маленькими радощами. “А ось колечко – це мені чоловік подарував. Красиве? Він мене так любить!”. “А ось це ось ми в Єгипті. Подивися, подивися, як він мене обіймає… а як дивиться на мене! Це, між іншим, найдорожчий готель». «А ось тут п’ятдесят три фотографії моєї квартири, ми ремонт закінчили. Ось кухня, а ось ще ракурс, і ось, і ось… а це ванна … подивися-кахель італійський. Знаєш, скільки коштує? Ти чого? Не відволікайся!».

Але було кілька і таких, які ніколи не брали участі в цих посиденьках. І, на загальну думку всіх, вони вважалися невдахами, яким і розповісти-то толком нічого. Одного разу я потрапила в дім до однієї з таких дівчат. І, скільки я там була, стільки посміхалася, настільки він весь був просякнутий любов’ю і щастям. Це відчувалося у всьому: в кожній дрібниці любовно підібраною обстановки, в поведінці дітей, в словах чоловіка і його відношенню до дружини і дочок. Це був Дім… знаєте, з тих, які випромінюють світло. І любов в ньому була не вигадана, не намальована. А найголовніше, про неї не потрібно було говорити жодного слова.

– Чому ти ніколи не розповідаєш про своє життя? – здивувалася я, тебе всі вважають тихонею-невдахою. А насправді … Ти така щаслива…

– Тому що у них всіх миті щастя, а у мене ціле життя. Люди різні бувають. Не те що б я сильно забобонна була. Але… ніж хвилини сумнівного тріумфу для когось, краще роки спокійного і тихого, особисто мого щастя…

Ці слова я теж пам’ятаю донині. До них можна ставитися по-різному. Хтось скаже: все від людини залежить – одні люблять виставляти своє життя напоказ, інші ні. Але, чим більше я живу, тим більше переконуюся, що, напевно, це було одне з найважливішого, що я почула за все своє життя.

По справжньому  щасливі люди не розповідають всім підряд: “Ой, в цьому ресторані я була красивіше всіх!». Вони просто заходять в зал, і всі погляди моментально приковуються до них. По справжньому багаті люди не дивляться, яке враження справить банка ікри в їх кошику у супермаркеті, їх айфон останньої моделі, або їх автомобіль на стоянці. Вони просто приходять, одягнені в звичайний светр і джинси, і запросто купують будинок під притулок для бездомних тварин, будують храм, годують тисячі голодних людей.

По справжньому талановиті люди не голосять, що всі навколо неосвічені нікчеми, нездатні зрозуміти, оцінити і визнати в них геніїв. Вони просто малюють, співають, пишуть вірші, знімають фільми, складають музику, а про них говорять вдячні люди, які можуть насолоджуватися їх творчістю.

Джерело