Моя донечка цього року пішла в перший клас. Для мене це радість неабияка. Дитина росте кмітливою, допитливою і життєрадісною.

Чекала на це сонечко майже сім років. Думала, що не судилося мені мати власних дітей. Але все таки сталося диво, і я народила собі Олю.

Після народження всі сили віддавала їй, своїй крихітці. А вона росла ніжною і щасливою. Від чого моє серце ще більше раділо.

І ось ми вже у першому класі. Вчителька задоволена рівнем підготовки Олі. Завжди хвалить її. І я радію, що в мене росте дочка розумниця.

А от сьогодні мене вчителька попросила  залишитися. Усі батьки зі своїми дітками розійшлися додому, а я стою і чекаю. Мабуть, щось накоїла моя Олюня – думаю про себе.

Вчителька перегортає стос альбомів і врешті бере один з них. Розгортає на останньому малюнку.

-Ось гляньте, що малює ваша дитина! Завдання було намалювати власну сім’ю. Оля намалювала власний будинок, улюбленого котика Васька, бабусю і тата. А де ви?.. Вас немає, – здивовано завершує розмову вчителька.

Я  знизую плечима. Не зовсім розумію про що йдеться. Вчителька пояснює, що мама – найважливіша людина в житті кожної дитини.

-Маму діти малюють найближче до себе. Туляться до неї, тримаються за руку. А Оля зовсім  вас не намалювала. Тобто вас нема у її житті. І треба зробити висновок, чому так. Ви розумієте, про що йдеться. Вам треба більше уваги приділяти Олі.

Слова вчительки не дають мені спокою. На очі майже накочуються сльози. Ну як це моя Оля зовсім мене зігнорувала. Я ж люблю її понад усе. Дня немає, щоб я з нею не побавилася, не погладила її голівку, не поцілувала в розумний лобик. А тут таке.

Врешті не втримуюся, запитую:

-Олюню, скажи, чому ти не намалювала на уроці малювання мене. Намалювала всіх, окрім мене.

Мала здивовано дивиться на мене своїми голубими оченятами, мило усміхається і пояснює:

-Розумієш, ти у мене така красива, розумна, добра, що я не знала, як тебе намалювати.

Я розчулено обнімаю дитину, цілую в лоб і почуваюся найщасливішою в світі.  

Джерело