Часто буває так, що росте в одній сім’ї декілька дітей, рідні, а виходять у світ зовсім різними людьми. Неможливо сказати, чи винні в цьому батьки, чи особистий характер кожного. Просто так стається. Правда, часто страждають від цього власне батьки, які леліяли дітей, недосипали ночі, віддавали останнє…

Василеві було далеко за шістдесят. Не можна сказати, що зовсім старий, проте важка робота далася взнаки. Здоров’я та імунітет були надто ослабленими. Жінка його померла чотири роки тому, так що на господарстві залишився один. Діти розлетілися з сімейного гнізда, щойно створивши власні родини. У Василя їх було троє: дві дочки та наймолодший син. Галина та Ольга вдало вийшли заміж за столичних хлопців зі своїми квартирами, авто, престижними роботами.

Дочки рідко телефонували батькові, хіба по великих святах чи пожалітися на недбале ставлення зятів. Авжеж, вони потурали жінкам, що взяли їх практично г0лими-б0сими, тому вимоги виставлялися неймовірно високі. Галина та Оля ще з дитинства були ледачими до роботи, зазвичай матері не допомагали. А коли тій таки вдавалося допроситися дочок зробити хоч щось найпростіше по дому, то корчили таке лице, що краще б зробила сама.

Син Іван був простим хлопцем з добродушним характером. Одружився з Марією зі свого села. Вона взагалі росла сиротою, виховувала дівчину бабуся. Материнської ласки та опіки практично не знала. Іван настільки намагався огорнути жінку теплом та увагою, що в селі всі називали їх найкращою парою.

У Марії бабуся померла два роки тому, на спомин залишивши лише своє тепло та стареньку халупу, непридатну для життя. Там не те що найпростіших умов не було, а буквально валилися стіни та стеля. Після весілля вирішили жити в Івана. Марію зовсім не бентежила присутність старенького свекра, котрому необхідна була неабияка допомога. Дівчина звикла допомагати в усьому та завжди покійній бабусі, то ніяка робота її не лякала.

Іван їздив на пару місяців або до столиці, або закордон, щоб заробити трішки коштів. З часом відремонтували старі хліви, зробили невеличкий ремонт у хатині. Марії була при надії, тоді вже Іван нікуди не пускався, пішов працювати трактористом до фермера, що тримав поля неподалік їхнього села. Василь не міг натішитися, що під боком має двох рідних людей, які стоять за ним горою.

Коли Іван бував у столиці на роботі, неодноразово просився пожити у сестер, не безплатно, звичайно, але хоч трішки дешевше, ніж у чужих людей. Та у відповідь чув одні відмовки, сварки. Галина взагалі обзивала його нах@бою, бо як можна так легко проситися до незнайомих йому людей у квартиру. Її чоловіка Іван дійсно бачив один раз на весіллі. Проте з сестрою ж то прожив пів життя під одним дахом. Ольга теж спершу постійно навідріз відмовляла, а потім перестала брати слухавку.

Проте Василь про дочок не забував ніколи. Він тримав велику господарку, яка лежала на тендітних плечах невістки Марії, поки Іван їздив по роботах. Постійно поїздом або знайомими, або Іваном передавали величезні торби домашніх продуктів: молоко, сметану, сир, м’ясо, птицю, крупи, муку та багато іншого. Дочки ніколи не відмовлялися. Завжди радісно приймали пакунки, ще й дивувалися:

-Звичайно, а кому ще буде допомагати, як не рідним донькам? Марія і так пригрілася там добре. Прийшла на все готове, ноги звісила. Нехай взагалі радіє, що дали їй дах над головою. Але щоб не забувала, що коли старого не стане, то хату відібрати повністю їй не вдасться.

Іван навіть слухати не хотів тих розмов та ніколи нічого не розповідав батькові. Просто сумирно возив передачі, передавав сухий привіт Василеві від доньок. Скільки тато просив їх приїхати з зятями та внуками хоча б на Різдво, чи Пасху. Але Галині та Олі було не до того. Замість поїздки до рідного дому, до найріднішої людини, вони родинами летіли в теплі країни засмагати або ж їхали до батьків чоловіка у розкішні вілли.

Марія народила чудового синочка, дідусь був на сьомому небі від щастя. Та раптово Василь занедужав. У лікарні сказали, що врятувати може лише серйозна дорого вартісна операція, яку роблять виключно в столиці. Іван схопився за голову, бо ні коштів, ні можливості туди перевезти тата він не мав. З малою дитиною на руках та ще й мінімальною зарплатою тракториста, це було не в його силах. Тоді чоловік почав обдзвонювати сестер з надією, що хоч котрась відгукнеться допомогти.

Галина здивовано відповіла брату:

-Тобто ти там живеш, ні про що не думаєш, а мені що, золото падає на голову? Е ні, ти мене за дУрну маєш. Витягуй, що сховав на чорний день та рятуй тата, а я не буду принижуватися перед чоловіком та просити його грошей для старого.

Від Ольги брат почув у відповідь приблизно те ж, лише в додачу вона додала, що неймовірно дорогі квитки позавчора придбали на Сейшельські острови відпочити, то допомогти зараз немає чим.

Іван звернувся по допомогу до свого роботодавця. Це був останній шанс. Сказав, що відроблятиме борг, не буде брати зарплату, поки не поверне. Та фермер навіть чути такого не хотів. Вислухавши всю Іванову історію, позичив йому необхідну суму, знайшов кімнату для свого працівника, де той зможе пожити, поки батька лікуватимуть.

Операція пройшла успішно, Василь повернувся додому. Він нічого не знав про те, хто дав гроші на його лікування, а Іван старався уникати цієї розмови.

Був літній спекотний день. Марія та Іван сиділи на порозі дому, поруч бігав їхній син. Рипнула хвіртка, вони побачили заплакану Галину:

-Мене чоловік пр0гнав. Ніде жити. Прихистіть, ви ж найрідніші. У мене там ні роботи, ні освіти толком. Ольга навіть чути про мене не хоче.

-Е ні, а де твої збереження на чорний день? От на них живи, де хочеш. І навіть не смІй заходити до хати та тривожити батька. Я не скажу ні слова, що ти приходила,- різко відповів Іван.

Галина постояла декілька хвилин, розвернулася та пішла. Іванові було гірко на душі, та він не міг простити рідним сестрам того, як вони віднеслися до рідного тата.

Джерело