У мого чоловіка, якого не стало минулого літа, була велика родина: мама, тато, молодший брат та старша сестра. На той момент у мене з живих залишилася тільки старенька бабуся, яка мешкає в селі в іншій області.

Я працювала у магазині касиром, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він мене помітив, ми обмінялися парою фраз, а потім дочекався мене після роботи і напросився проводити.

Через півроку ми вже подали заяву до РАЦСу, бо плід наших стосунків уже пинався у мене під серцем. Найбільше я боялася, як мене сприйме сім’я чоловіка.

Мама та тато сприйняли новину про наш шлюб нейтрально, молодший брат тоді доучувався в школі, йому було все одно, а ось старша сестра висловилася різко. Сказала, що вагітність ще не привід бігти до РАЦСу, і що її недалекого брата просто дуже вміло окольцювали.

Після цих слів до зовиці у мене була тільки незамутнена ненависть, бо вона мене образила. Відповідати я їй тоді не стала, щоб не здатися батькам чоловіка скандалісткою, але всередині все клекотіло.

Весілля справили скромно, просто посиділи після розпису у батьків у гостях. Сестри чоловіка на святі не було, вона була у відрядженні. Для мене це був найкращий подарунок із можливих.

Жити ми стали у квартирі бабусі чоловіка. Вона була однокімнатною, але набагато кращою, ніж моя кімната у гуртожитку. Чоловік працював, я теж тягла до декрету. Паралельно намагалася складати сесію, але останню завалила, мене відрахували.

Коли народилася дитина, жити стало важче. Я нічого не встигала, у мене все валилося з рук. Свекруха приходила тільки чаю попити та мудрою порадою нагородити, а допомоги я від неї не чекала. Зате коли приходила зовиця, то вона допомагала мені з дитиною, і купала її разом зі мною, і показувала, як правильно кутати, як масажувати, як пляшку давати.

При цьому вона цикала на мене, називала безрукою і казала, що я не мати, а непорозуміння. Було прикро, хотілося її вигнати, але я боялася, що без неї не впораюся.

Своїх дітей у золовиці в її тридцять років не було, але вона, зважаючи на все, вдосталь практикувалася на молодших братах. Тож і мене повчала. Жоден її прихід без сварки не обходився, я теж зривалася, грубила їй, мріяла, щоб вона скоріше пішла, а потім боялася, що вона більше не прийде. Я реально оцінювала свої сили.

Дитині було півтора роки, коли з чоловіка не стало. Для мене ніби життя скінчилося, я не уявляла, що робити далі.

На дев’ятий день у квартиру прийшла свекруха і сказала, щоби я звільняла квартиру. Виявилося, що нерухомість належала в рівних частках їй, свекру, моєму чоловікові та його молодшому братові. Я про це не знала, не задавалася цим питанням. А тут мене з дитиною просять покинути єдине житло, що є у мене.

Свекруха з молодшим сином з’явилася наприкінці другого дня. Виявилося, що я звільняю квартиру саме для нього. Хлопець вступив до університету, хоче жити окремо.

У цей момент прийшла зовиця. Я її не кликала, навіть не згадувала про неї, не було до того.

– Що тут відбувається? – не зрозуміла вона. Не дивно, що не зрозуміла – я заревана, речі сяк-так складені по сумках і пакетах, свекруха стоїть, молодший уже по-господарськи оглядається.

Коли їй пояснили, що звільняю приміщення, вона влаштувала такий скандал. Кричала на матір, що та викидає на вулицю рідного онука та дівчину, яка тільки втратила чоловіка і не має засобів для існування. Наговорила матері всякого, обклала матом, та теж у боргу не залишилася.

Коли свекруха почала викидати мої сумки на сходи, зовиця засунула мені до рук дитину, взяла під руку і вивела з квартири. Зібрала речі, викликала таксі та відвезла до себе.

– Не реви. Поки житимеш у мене, а далі подивимося. Не реви, я тобі сказала! Дитину лякаєш! – оголосила вона, коли ми вже були в неї вдома. Вона давно жила окремо від батьків.

І ми із сином живемо у неї досі. Вона нас годує, поїть, купує необхідні речі. Сама вона зараз удома буває рідко, здебільшого мотається у відрядження. Сказала, що до виходу з декрету мене та сина утримуватиме, а як я вийду на роботу, там видно буде.

З сім’ї чоловіка я тільки з нею спілкуюся. Вона з батьками з того дня теж не помирилася, кілька разів чула, що свекруха їй дзвонила, але зовиця маму послала, сказала, що після її вчинку знати її не хоче.

За ці півроку вона стала мені як старша сестра, де треба – втішить, де треба – мізки вправить. Наполягає, щоби пройшла якісь курси, які дозволять працювати з дому, ось шукаю зараз.

Джерело