У мене це теж другий шлюб, як і в чоловіка. Але я з першого шлюбу нічого, крім життєвого досвіду, не винесла, а чоловіка має сина, якому зараз п’ять років. З дитиною чоловік близький, він хороший батько, я не сперечаюся, але хочу народити свою дитину, а не виховувати чужого мені хлопчика. Чоловік же вдає, що не розуміє, яка різниця.

Живемо ми в квартирі чоловіка, у нього вона двохікмнатна, яку ще в давнину переробили на троячку. Планування вийшло дивне, з однією прохідною кімнатою, але цілком затишно. Одну з кімнат ще за часів першого шлюбу чоловік переробив під дитячу. Зараз там часто, якщо не сказати постійно, живе його син.

Я знала, що у чоловіка є дитина, і що він, як добрий батько, не обмежується аліментами, а бере безпосередню участь у його вихованні. На відміну від колишньої дружини, яка постійно скидає хлопчика, то нам, то бабусям. Якщо хлопчик тиждень на місяць проводить із мамою, це вже подвиг.

– Та вона завжди такою була, на дитину їй було все рівно. Не розумію, чого вона так у суді за нього боролася, якщо все одно не займається, – розповідав чоловік. – Напевно, злякалася, що я аліменти вимагатиму. Хоча я казав, що мені від неї нічого не треба.

Ситуація з їхнім розлученням була дивною, але я не хотіла в цьому розбиратися. Зрештою, це не моя справа. А ось те, що його син постійно перебував у нас, це мене вже стосувалося безпосередньо.

Коля – дитина непроста, його вже досить розпестили жалісливі бабусі, тому малий звик, що світ крутиться навколо нього. Але при цьому він не злий, чуйний і взагалі хлопець непоганий, якщо прикласти руку і направити в потрібному руслі.

Саме цього чоловік від мене, зважаючи на все, і намагається добитися. Тільки в мене є побоювання, що нормально займатися його вихованням мені не дадуть ті самі бабусі, які орлицями захищають дитину навіть від своїх батьків, що про мене говорити. А будь-яку прогалину у вихованні будуть звалювати на мене – не додивилася, не пояснила.

До того ж я хочу народити свою дитину. А чоловік вдає, що не розуміє, навіщо мені це потрібно. Типу, ось уже готовий, не треба народжувати, мучитися, жертвувати фігурою. Бери та виховуй.

А я не хочу готового п’ятирічного. Я хочу сама народити дитину, щоб вона була схожа на чоловіка і на мене, щоб я з перших днів була з нею поруч, а потім виховувала так, як вважаю за потрібне. Мені ж пропонують виправляти педагогічні гріхи бабусь, які надмірно люблять його, байдужої мами і занадто доброго батька.

Свекруха теж підливає олії у вогонь, підтримуючи позицію чоловіка.

– Ти знала, на що йшла, коли виходила заміж за чоловіка з дитиною.

А на що я йшла? Мені було сказано, що хлопчик живе з мамою, а до батька приходить у гості та іноді у нього живе. А насправді виходить, що хлопчик живе більшу частину часу у батька та бабусь, а маму бачить зрідка. Маму хлопчику з якоїсь радості маю замінити я.

– Чужих дітей не буває, – запевняє свекруха. – Ти обов’язково полюбиш його, якщо любиш мого сина.

Та не сприймаю я цього хлопчика, як свою дитину. Можу нагодувати, скупати, укласти спати. Але серце не йокає. Він мені чужий.

Виховувати чужу дитину я, можливо, готова, але не замість власної. Це нерівноцінна заміна, щоб чоловік там собі не думав. Хлопчика, звісно, ​​шкода. Його носить від батька до бабусь, іноді заносить до жінки, яка його народила і тітка ще якась чужа намалювалася. Навіть не уявляю, як він це все сприймає. Але це не означає, що я готова замінити йому матір.

Чоловіка я люблю, розходитися з ним не хочу. Та й до сина його я нормально ставлюсь, але хочу своїх дітей, а не задовольнятися тим, що дісталося мені від його першої дружини.

Джерело