Мама чоловіка, Віра Данилівна, овдовіла через кілька місяців після того, як у нас із чоловіком народилася дитина. Не стало вітчима чоловіка, з яким свекруха прожила десять років. Нам її було щиро шкода.

Я свекрусі теж співчувала, намагалася підтримувати, кликала її до онука, щоб відволікти її. Вона справді ніби забувалася, коли приходила до дитини. Бачились вони майже щодня, то вона до нас приїде, то ми до неї.

Свекруха постійно повторювала, що поки вона з нами, з дитиною, то наче оживає душею. А як уявлю, каже, що ніч проведу одна в темній квартирі, то нічого вже не хочеться.

Натяк був прозорий, але поки була можливість вдавати, що я нічого не розумію, я так і робила. Ми жили у моїй двокімнатній квартирі, і переїжджати до свекрухи я не мала жодного бажання. У неї теж була двійка, навіть більша за нашу, але все одно. Одна річ гостювати, інша річ жити разом.

Кілька місяців мені вдавалося уникати теми спільного проживання, але одного разу мама чоловіка зібрала нас за столом і сказала, що вона більше не витримує самотності.

– Не можу я сама. Поки ось ви в гостях, то ніби все добре, а тільки залишаюся одна, так стіни тиснуть. Відразу думки, що ось зараз погано стане, навіть не допоможе ніхто, – плакалась Віра Данилівна.

Сенс її розмови зводився до того, що ми маємо переїхати до мами чоловіка. Так вона не почуватиметься самотньою. За її словами, виходило, що там для всіх суцільні плюси, особливо для нас із чоловіком.

– Я і з онуком можу посидіти, щоб ти відпочила, або якщо ви кудись у гості зберетеся. Та й протягом дня на підхваті, теж добре. До того ж, свою квартиру ви можете здати, щоб вона просто так не простоювала. Може на машину собі накопичіть, або на відпустку.

Ми з чоловіком почали думати. Машину ми насправді хотіли вже давно, але брати аби що не хотілося. Вже думали, що лише після декрету зможемо почати відкладати щось.

Звісно, ​​здавати свою квартиру не хотілося. Було боязно, що квартиранти приведуть її до нежитлового стану. Але з іншого боку, у квартирі все одно пора робити ремонт, а тут на нього можна буде гроші назбирати.

Одним словом, свекруха нас вмовила. Переїхали ми до неї, на квартиру знайшли квартирантів. З речами, звичайно, намучилися, бо з собою все не візьмеш, та й у квартирі не залишиш. Довелося на дачу до батьків частину речей перевозити, а це не дуже і близько.

Свекруха дуже раділа. Вона насправді мені дуже допомогла, займаючись дитиною. Я змогла нарешті перебрати речі, піти в перукарню і навіть чай спокійно попити. Це така розкіш для мами маленької дитини.

Жили спокійно цілих три місяці. Мені навіть почало здаватися, що переїзд до свекрухи був не найгіршою ідеєю, як усе різко змінилося.

Свекруха стала прискіпуватися до будь-чого. Ми з чоловіком не могли зрозуміти причину таких змін, доки сама Віра Данилівна не вирішила відкрити карти.

Виявилося, що у неї з’явився сердечний друг, з яким вона бігає на побачення. Начебто їй потрібно було цвісти і пахнути, а не псувати життя оточуючим, але ні. Їй терміново схотілося з’їхатися зі своїм принцом, але їй заважали ми. Сам принц після розлучення та благородного залишення всього нажитого колишній дружині жила на орендованій квартирі.

– Пожили разом, і добре. Давайте роз’їжджатися, бо ви мені заважаєте особисте життя налагоджувати, – сказала нам свекруха.

Ось тобі і поворот, сама нас кликала, а тепер з’їжджайте. Начебто це так просто зробити! Нам потрібно повідомити квартирантів, дочекатися, коли вони з’їдуть, перевезти назад усі речі, навіть ті, що на дачі. Потім усе по місцях розкладати.

Звичайно, ми це все зробили. Перед людьми, які винаймали у нас квартиру, було незручно, але що вдієш. Свекруха нас дуже квапила, часу зайвого нам не давала.

Після переїзду ні чоловік, ні я з його мамою спілкуватись не хочемо. А свекруха щиро не розуміє, що не так. Ще й ображається, що ми за неї не радіємо, адже в неї особисте життя налагодилося.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело