Вирішила я для свекрухи замовити одяг через інтернет, оскільки днями дзвонила, і жалілася, що після свят в жодну річ не влазить. Перекинула їй на карту певну суму. А вже за декілька днів телефонує мені зовиця, і каже, що пару тисяч не хватає, треба додати.

– Взагалі вже нема що одягти! Ні в що вже не влажу, ці свята дались мені в знаки. Розумію, що сама винна, але ж все таке смачне. До кожного в гості зайдеш, а на столі нові салатики, закуски, випічка – очі розбігаються. Недавно пройшлась по магазинчиках в нашому районі, ну нічого гідного нема! – подзвонила на днях мама чоловіка, Марія Степанівна.

Ми з чоловіком осіли там, де вчилися, в столиці. Одружилися 11 років тому, взяли квартиру, і ще до сьогодні сплачуємо іпотеку. У нас дитина, 8 років дівчинці і я працюю нарівні з чоловіком, ще й підробітки прихоплюю, щоб за квартиру побільше платити і зовсім вже собі в усьому не відмовляти.

Зайвих грошей немає. А у кого вони зараз є? Марія Степанівна живе в Харківській області. Хоч і кажуть, що в місті, але більше це містечко схоже на селище. Торгових центрів немає. І більшість мешканців містечка складає приватний сектор з усіма принадами: город, кури, корови, кролі, гуси та інше.

– Ну поїдьте хоча б до обласного центру, – раджу свекрусі, – походіть, подивіться.

– Куди я поїду, – вигукує свекруха, – а господарство? На Олесю не залишу, у неї діти. Та й даремно все це, просто гроші на вітер викину, бо навряд чи щось куплю!

Олеся – це дочка Марії Степанівни, їй 26 років, заміжня і на руках хлопчик 3-х років і однорічна дочка. Живе зовиця з сім’єю окремо у своїй квартирі, але влітку допомагати мамі на городі їздимо ми.

– У вас дитина велика вже, а у мене двоє малявок, – говорить Олеся, якщо чоловік починає їй нарікати, що вже за ліками для матері вона могла б і з’їздити, або попросити свого чоловіка, – а Андрію ніколи, він працює.

Ага. А ми з чоловіком байдикуємо. Але дочка ж, молодша, свекруха її завжди захищала. Ось і цього разу я спробувала попросити Олесю, щоб її чоловік свою тещу відвіз за покупками.

– Ми бензин оплатимо, – кажу. – Він сказав, що не поїде, – передзвонила Олеся через пів години, – там же мотатися по всьому місту і сидіти чекати маму, поки вона вибере, поки те, та се. Цілий вихідний буде втрачено! І мені незручно її тварин годувати бігати.

– Залишити її, – скривився чоловік, – як від мами допомога потрібна – так мама бігом, а для мами… Ну не везти ж маму чоловіка в столицю заради шопінгу, а потім назад? Тим більше, що Марія Степанівна не поїде і все з тієї ж причини: на кого залишити господарство? А поїздка в Київ одним би днем не обійшлася.

– Добре, – передзвонюю свекрусі, – я дивилася, в сусідньому містечку є пункт доставки. Давайте по інтернету вибирати, а туди вже зять з’їздить, справ на годину. Скільки ми вибирали, передзвонювалися і посиланнями пересилалися – окрема історія. Добре хоч, що у свекрухи ноутбук є і елементарні речі вона робити вміє, на пенсію йшла вже з цивілізованої бухгалтерії, довелося навчитися не тільки на рахунках вважати.

– Ось це, ось це і ось це я б взяла, – зателефонувала нарешті мама чоловіка, – я таблицю розмірів вивчила. Все підходить.

– Мало що, – говорю, – картинка це одне, а як на фігуру сяде – інше. Давайте замовимо в парі розмірів, в парі фасонів, а що не підійде, залишите в пункті примірки. Доведеться з’їздити з зятем в сусіднє містечко. Марія Степанівна погодилася, я Олесі подзвонила.

– Добре, Андрій звозить маму, – сказала зовиця, – я попрошу. Ми мамі чоловіка вислали грошей. Ні, не на все замовлення, перевід не маленький вийшов, але з запасом. У самої у неї було відкладено, але не вистачило б.

– З вас ще 2 тисячі, – зателефонувала Олеся, в суботу ввечері, – Андрій з’їздив, замовлення забрав і привіз, переведете, а то він зі своїх доплачував.

– Як так? – я була в подиві, – Мама взяла обидва пальто? Обидві спідниці і всі светрики і блузочки? Вона поміряла і їй сподобалося все? Ось навіщо людині в 60 років 2 пальто? Тим більше, що мама чоловіка марнотратством не відрізнялася і хизуватися без міри не була схильна. Відповідь Олесі привела мене в здивування:

– Вона не їздила. Андрій був у справах там і все отримав. Ну не повертатися ж за мамою, туди-сюди їздити! Він не наймався візником! А я що зроблю? Як я його примушу?

– Мамо, – дзвоню свекрусі, – як же так?

– Сама не знаю, – відповідає Марія Степанівна, – подзвонив вже з цього пункту самовивозу і сказав, що все забрав. Я поміряла, все підійшло, але навіщо мені все в подвійному екземплярі? Я йому віддала гроші, що у мене були, а Олеся сказала, що він більше заплатив. Звичайно більше, одне пальто там було аж в 2-х розмірах, так що у свекрухи тепер їх 3 штуки!

– Відберіть те, що справді будете носити, – кажу, – інше Андрій відвезе на повернення, я зараз Олесі передзвоню.

– Нікуди він не поїде, – заявила Олеся, – ви затіяли цю тяганину, ви і розсьорбуйте! Твоя ідея була мамі обновки замовити, а причому тут ми з чоловіком? Я не наймався візником до тещі! – чую заднім фоном голос Андрія, – Нехай ті, столичні катаються, вони багаті. Ну або нехай теща залишає все, тільки нам гроші щоб повернути не забули.

Чоловік зубами заскреготав, але на понеділок відпросився з роботи, а підробітку в цей день у нього не було. І поїхав, щоб взяти у мами речі і здати їх. Повертався вже в ночі, я хвилювалася, він нервував.

Яку незручність я вам доставила, – переживала свекруха. Гроші повернули, мамі чоловіка я на зовицю і її зятя зайвого говорити не стала, навіщо засмучувати, якщо і так все зрозуміло. Заспокоїлися, забулися. А два тижні тому ми приїжджаємо, щоб допомогти свекрусі на ділянці і Олеся ввечері підвалює з обома дітьми. Привіт, братику! Як справи? І вся така лагідна, пухнаста, навіть до мене підійшла, колір волосся похвалила, у дочки нашої запитала, як справи. Ну, думаю, не інакше, як зовиці від нас щось треба. Так і є.

– У мене до вас прохання, вже не відмовте, а то як далі бути і не знаю! Прямо в ноги впасти готова. Виявилося Андрій її, обожнюваний, машину чужу сильно пом’яв. І свою теж. А випадок не страховий, Андрій за кермом був у тому стані, в якому за кермо сідати не можна.

– Поговорили, домовилися, – продовжує Олеся, – але гроші терміново потрібні. Ми з відсотками, тільки займіть нам? Хочете розписку напишемо. Мама нам вже все віддала, у неї більше немає, а нам не вистачає. А чоловікові для роботи машина потрібна…

-Ні, грошей у нас нема, – кажу і за себе і за чоловіка, – ми “багаті” живемо в кредит. Ми на двох роботах кожен день працюємо. А були б зайві, все одно я б не дала!

-Я не у тебе, я у брата прошу! – і дивиться на мого чоловіка і по руці його погладжує благально.

– А я щось інше скажу? – відповів мій чоловік, – Йшла би мова про тебе, ще подумав би, а Андрію твоєму допомагати не має наміру. Нехай сам виплутується. Зовиця пішла ображена. Свекруха переживає, поплакала навіть: – Я б дала, та в мене стільки немає. А дочка ж просить!

– Дочка просить, – погодилася я, – я теж просила раніше. І дочку вашу і зятя. Йому було 30 кілометрів проїхати лінь, моєму чоловікові довелося підривати і не одну сотню їхати. Згадайте, як Андрій з вами вчинив?

– Але ми ж рідня! – каже мама чоловіка. Я свекруху розумію, але чоловіка зовиці я не те що рятувати, я бачити його не хочу. І чоловік мій такої ж думки. Рідня, ага, коли їм щось треба.

Фото ілюстративне

Джерело