Моєму братові 64 роки, нещодавно за наполяганням дітей він переїхав в село, завів там господарство, хазяйнує. Мені брата шкода, працює він там один, ні допомогти нікому, не докличешся нікого. І син є, і дочка, але приїжджають мої племінники до батька лише за продуктами зі свого господарства.

Михайло тримає і курей, і кроликів, і качок, і гусей, і навіть кози є. Нещодавно ще кілька поросят купив на відгодівлю. Ну і само собою – город є немалий. Як він сам справляється я не уявляю.

А худобі треба і сіна накосити, і корм задати, і загнати-вигнати. І все один – дзвонить синові чи доньці з проханням допомогти і чує: нам ніколи. Зате, коли все зроблено, вони миттю примчать за банками, м’ясом, яйцями. Як же, для онуків!

Я взагалі дивуюся – навіщо ж він туди поїхав. Кілька років тому Михайло овдовів, а потім ще й роботи втратив: потрапив під скорочення. Старша донька Ірина на той час була вже одружена. Жила окремо у чоловіка. А син Ігор тільки збирався створити сім’ю.

Тоді діти і вирішили відправити батька в село, у них там від бабусі з дідом будинок був непоганий.

– Їдь, батьку, – сказав син. – Ми грошима будемо допомагати і приїжджати будем. Курочок заведеш – онукам яєчка свіжі будуть. Не хвилюйся, на прокорм курочкам – дамо грошей.

І брат поїхав у село. Благо машина була, перевіз речі, потихеньку обжився, завів живність, обробив город. Спочатку, як і обіцяли, діти приїжджали. Ірина з дитиною, то на все літо залишалися, поки дитя маленьке було, а чоловік її у тестя у відпустці гостював. Допомагав.

Ігор, той рідше навідувався. Тільки коли сам син народився, то став бувати. Та як бути? Приїде у суботу вранці, завантажить у машину продуктів та назад.

От і вся їхня допомога. Так Михайло всю роботу сам і робив. А від недавнього часу став нездужати, навіть в стаціонарі лежав. Моя дочка, Михайлу вона племінниця, брала на роботі відпустку, щоб доглядати за худобою. Ірина на море путівку купила, а Ігор вдав, що з роботи не відпускають. Я Михайлу говорю: продавай все і повертайся в місто. Квартира твоя. Дітям твоїм тут жодного метра не належить.

– А Як Ігор? Куди я повернусь? – розгублено питає мене брат.

– А Ігор, як усі, – кажу, – іпотеку візьме, раз не хоче батькові допомогти!

Михайло відмовився. Ось і клопочеться по господарству, через силу. Я якось племінниці, Ірині, зателефонувала, питаю, чи їм не соромно, що батька самого залишили.

– Ігор живе у батьківській квартирі, – відповіла мені вона – Ігор всім користується. Ось із брата і нехай батько запитує гроші та допомогу. А я в чоловіка живу! І не треба, тітко, лізти не в свою справу. У Вас самі діти та онуки є, їх виховуйте, їм вичитуйте, а мені не треба!

А як не треба! Михайло — мені рідний брат! Мені його шкода. Влітку я попросила зятя відвезти мене до нього у вихідні. Поїхали ми. Мій зять картоплю з ним копав, а я закрутки робила, Михайло і це сам робить. Зате племінники не забули потім приїхати за картоплею та закрутками.

Я спробувала з братом поговорити знову, бачачи, як він здає на очах. Мовляв, розпродавай, повертайся у своє житло, займися собою. Але Михайло ніби мене не чує.

Звичайно, я приїжджатиму, по можливості. І діти мої дядька люблять. Але й мають сім’ї. Ось як у Ігоря з Іриною совісті вистачає? Випнули батька в село і кивають один на одного.

– Ірина добре живе, – каже Ігор, – чому вона батькові не допомагає?

– Ігор в батьківській квартирі живе, чого я мушу допомагати? – відповідає Ірина. – І взагалі, казала вам, не лізьте, куди не просять. Сім’я наша, самі розберемося!

І як бути? Мовчки дивитися на все це? Допомагати самій? А мені вже близько до 60-ти, та ще онуки на мені, то в сина, то в доньки я на підхваті. І мовчати – просто сил немає. Що робити?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело