– Прошу тебе, доню, не п0кидай мене! – горланила свекруха так, що навіть водій зупинився на мить підганяти жінку. – Ти ж сама знаєш, що мій син розтелепа, не покидай мене, прошу! Залишся, доню, у мене у житті єдина надія на тебе.

Вона тримала у руках кілька пакетів речей, поруч стояли діти, які вже не могли стримувати сліз, а водій невеличкого буса просив її швидше сідати та класти речі.

Аня дивилась на свекруху зі сльозами. За ці роки вона звикла називати її «мамою». А хіба могло бути інакше, коли ця щира та добра жінка у всьому їй допомагала та завжди підтримувала. Хіба могла вона покинути її у цьому місці? Не приховуючи сльози, вона сідла на лавочку поряд з домом.

– Мамо, ви гляньте на мене! Мені лише 35, а я на всі 50 виглядаю! Вже сивіти почала! Хіба можна тут жити? Тут одні спогади мене вбивають! Не можу я так!

– Доцю, повір, йому залишилися раховані дні! Він уже світу білого не бачить, а як вас з дітьми не стало, то ще не дай Боже десь мене з квартирою продасть. Ти не подумай, що я за себе хвилююсь, що мені тут жити лишитись, а от онуки тут і у школу ходять, і у садок… Дай мені останній шанс побачити, що у вас є надія на щасливе майбутнє!

Аня не стримувала сліз та й свекруха також. Вона розуміла, що та говорить щиро і правду, але хіба вона могла далі дозволити дітям залишатися у цьому пеклі? Слухати постійні нічні концерти, викликати поліцію і переживати за нього? Не могла… Але хіба може вона покинути свекруху, яка за всі ці роки стала їй як мама?

Не знає, куди себе подіти бідна Аня на роздоріжжі…

Джерело