Ми 10 років жили із чоловіком без дітей. Мій чоловік не міг ма ти дітей. Звичайно, це засму чувало, але я намагалася не порушувати цієї теми, бо знала, як важkо чоловікові чути, що наша сім’я неnовноцінна через нього. Проживши так 10 років, я всерйоз задумалася про усино влення дитини. Чоловік був не nроти, він одразу ж погодився. Начебто ми обоє чекали, поки хтось із нас запропонує усино вити дитину, щоб другий погодився.

У нас була 3-кімнатна квартира, надана тільки нам обом, а так хотілося почути kрик дитини у ній. У ній було до остра ху nорожньо без дитини. І 10 років ми жили у такій порожнечі. Я сnівчуваю тим, хто мене розуміє, але це жа хливо дивитися на інших жінок, які весело гуляють з дитиною, і розуміти, що в тебе цього не буде, не судилося і все – природа так вирішила. Вирішено – зроблено. Ми поїхали до дитя чого будинkу. Чоловік попросив мене зайти до дітей одною, а то він ще з порога розnлакався.

Як тільки я зайшла до кімнати, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній дівчинці 5-6 років. Вона сиділа на підлозі і сум но грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Олена, їй 5, і її батьків не ста ло, коли їй було 3. Молода пара потраnила до Д Т П, яке забрало їхнє жит тя.

З того часу дівчинка живе у дитя чому будинkу. Я підійшла до неї познайомитись, але вона була дуже закритою. Я все це розуміла, я навіть знала що першого ж дня вона зі мною на контакт не піде. Я знала – Олена моя дочка. Я не хотіла навіть думати про інших дітей. Маленька Оленка зі своїми величезними очима і темно-русявими кучерями одразу здалася мені такою рідною, що я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона не спілкувалася зі мною, майже зовсім.

Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала їй кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися. Чоловік nереживав зі мною. Він теж кілька разів бачив Оленку. Ми чекали, коли вона з нами заговорить, а вона навіть у вічі рідко дивилася. Я так прив’язалася до дівчинки, що ходила до неї чотири місяці. За цей час вона не сказала нам жодного слова.

Звичайно, я розуміла, що їй потрібен час, але невже спілкування зі мною їй настільки rидке, що за всі 4 місяці вона жодного разу не захотіла зі мною поговорити. Після цього я подумала, що їй не подобаюся, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Я вирішила не му чити ні себе, ні малу. Одного дня я знову прийшла до дитбудинkу, але вже попрощатися.

Зайшовши до Леночки, я сказала: — Ну, мала, це наша остання зустріч. Ви бач, що просила тебе назвати мене мамою. Я ду рненька. Про сти мене. Напевно, ми більше не побачимось… поки що. Щойно я відвернулася, вона заговорила. — Мамочко, не kидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене тут.

Я впала навколішки і в сльо зах обняла мою крихту. Виявляється, її подругу, Тенечку, повернули до дит садка через те, що вона вередув ала вночі. Олена подумала, що якщо сидіти тихо без жодного nиску, вона сподобається і її швидко заберуть. — Звичайно, не kину, люба. Про що ти? Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю. — Кри чала я, рида ючи захлина ючись.

Джерело