Ах, як я любила гостей! Як чекала цих посиденьок у колі друзів чи рідні! Готувалася, вигадувала то ігри, то сюрпризи, поралася на кухні. Але після будь-яких посиденьок залишалося якесь неприємне відчуття.

Одна з причин не одразу стала для мене очевидною, але дехто вирішував, після таких вечорів можна йти до мене в гості, як заманеться, без запрошення, будь-коли. Я так не люблю.

Я планую свій час, люблю переробити всі справи, щоби в дні відпочинку ні про що не хвилюватися. У мене навіть походи в туалет бувають заплановані в паузах між приготуванням та віддаленою роботою, а тут є родичі. Ти ніби не кликала, але ж не можна грубити і додому розвертати? Потрібно хоч чаю налити, раз прийшли.

Але це раніше запорукою виживання було — відвідувати одне одного, зараз устрій змінився, отже, і правила змінилися.

Я люблю, щоб усі приємно та розслаблено поспілкувалися, але комусь здається, що на моїй території можна розслаблятися до стану непотребу. І починаються якісь розбирання з дружинами чи чоловіками, плітки. Все, що я хотіла б ніколи не дізнатися, виноситься на загальний огляд. А декому просто погано стає, а мені додається прибирання.

Я б і не проти трохи, але комусь цікаво самому напитися і всіх навколо дістати, хто йго поважає, хто ні.

Була справа, подруга не витримала, як її чоловік поводиться.

– Ліз,— каже мені,— на роботу рано, я поїду, а він хай хоч у нічний клуб, хоч у друзів ночує. Лаятися не буду з ним, поїхала.

Катя-то поїхала, а чоловік її вирішив клеїтися до моєї зовиці. І натякали йому, що настав час, і прямо виставляли: ні, не йде. Бубонить щось, мовляв, мужика їй треба гарного…

І як мені потім перед подругою червоніти?

А якби зовиця справді вирішила кувати залізо? Має право, вона вдова вже четвертий рік.

І я вже не кажу про хаос. Гості їдять, п’ють, веселяться, а ти вже не знаєш, що на стіл поставити. Вже всі запаси під’їли, але нікому й на думку не спадає замовити якусь доставку. І про прибирання мовчу.

Краще в кафе піти. Вибрати, що хочеш, заплатити тільки за себе, то ще й посуд мити не треба. І піти завжди можна, а куди ти з дому втечеш?

Загалом, прикрила лавочку і не жалкую. Це раніше люди вміли поводитися, пам’ятали про етикет, і що вранці ще один одному в очі дивитися. Нині живуть, наче одним днем.

Ну і я робитиму, як мені зручно.

Джерело