Цій жінці було близько п’ятдесяти років. Активна, весела, успішна – у неї виходило все, за що вона бралася: сім’я, бізнес, дружба… Тільки одне її турбувало – батьки.
Вони якось швидко і різко постаріли. З таких же активних та веселих перетворилися на тихих крохоборів. Коли вона влітала в їхню квартиру – вся у парфумах, планах, надіях, вони зустрічали її важким запахом приміщення, що давно не провітрюється, і прокислої їжі.

Вона кидалася до холодильника, вигрібала з нього давно засохле, зацвіле, прокисле. Заповнювала холодильник гарними баночками із готовою їжею із дорогого кафе. Підходила до шафи, розвішувала на плічках обновки: татові сорочку, мамі халатик.

Батьки їй не суперечили. Дивилися на неї, завмерши. Нічого не казали.

І коли вона приїжджала до них у гості за тиждень-півтора, баночки з їжею з кафе залишалися стояти недоторканими. А поряд з ними кислий борщ з торішньої цибулі та капусти. Борщ батьки варили та їли. А ресторанну їжу – ні.

Тато зустрічав її у своїй улюбленій, протертій на ліктях до дірок картатій сорочці. Мама – у улюбленому, штопаному-перештопаному халатику. Її обновки висіли в шафі незайманими.
Якось жінка не витримала. Схопила мамине зимове пальто з каракулевим коміром («Мамо, ти його носиш останні 20 років, це неможливо! Від цього пальта залишилися тільки спогади!») і викинула його на смітник.

А замість пальта – на, мамо, приміряй! – подарувала лисячу шубу. М’яку, легку, сіреньку (немарку!).

Мама приміряла.

– Ой, чисто наречена, – усміхнулася.

Обережно зняла, повісила в шафу.

– Ось тепер її й носи! – розквітла дочка.

…Мами не стало за рік. Її дочка, розбираючи шафу з маминим одягом, наткнулася на пакунок. Далеко в самій глибині шафи лежала акуратно згорнута лисяча шуба. Нова, із бирками. Не ношена.

Вона ридала і не могла зупинитися – жінка, яка викинула на смітник старе мамине пальто, яка купила мамі шубку і яка зрозуміла: всю зиму її мама виходила на вулицю хтохна в чому. А може, й не виходила зовсім.

Цю історію мені розповіла учениця. У мене серце стискалося, поки її слухала – здавалося, вона розповідає мені про мої помилки, які я робила зі своїми батьками. У мене було те саме: холодильник, з якого я вигрібала недоїдки.

– Це курячі кісточки для котів, – пояснювала мама.

Вона годувала котів у дворі. І так довго копила для них кісточки, що згортки з тухлятиною спочатку займали весь холодильник, а потім розповзалися по морозильнику.

Була розбирання шифоньера, коли я намагалася викинути їхній старий одяг. І натикалася на їхні погляди – злякані та смиренні. Їм це не було на радість.

При цьому мені пощастило: я мала, можна сказати, зразкових батьків. Вони прожили разом 71 рік – дружно, мирно, у коханні. Вони брали мою допомогу – і моральну, і матеріальну. Вони цікавилися моїм життям. Але навіть із такими «еталонними» батьками я часом помилялася.

Це важко: зрозуміти, що літні батьки – вже не ті мама та тато, що ходили з нами в походи, витирали сльози розчулення на нашій забавці в дитячому садку або на нашому випускному у школі.

Вони інші. І ставитись до них треба по-іншому.

Я вивела для себе 5 правил – не впевнена, що вони підійдуть для всіх (батьки бувають різні), але, сподіваюся, вони допоможуть вам.

1. Не ламайте звички батьків.

Вам дуже хочеться викинути старий одяг батьків та купити новий? Купуйте. Але нехай нова татова сорочка зовні буде точнісінько як стара. Нехай нове мамине пальто теж буде з каракулевим коміром, і приблизно такого ж кольору.

Ви хочете побалувати їх смачним? Привезіть смачну ресторанну картоплю пюре та котлети. І ваші батьки будуть щасливі – з’їдять усе, подякують вам… Напевно скажуть: «Звичайно, вдома смачніше, але це теж непогано» — але й ви, і вони знатимете: їм справді сподобалося.

2. Не лякайте батьків своїми витратами.

У старості багато людей стають скупими. Купівля нової речі засмучує їх, навіть якщо річ була вкрай потрібна: їм шкода розлучатися з грошима. Причому якщо річ купуєте ви, їм шкода ваших грошей так само, як своїх.

Якщо ця особливість є і у ваших батьків, не вмовляйте їх змінити ставлення до грошей: вони не змінять. Просто, приносячи їм новий халат або нові туфлі, наперед обріжте всі бирки і викиньте всі чеки. Скажіть:

— Мамо, я ось собі купила, поміряла – мені не йде. Може, будеш носити, бо шкода викидати.

І мама точно носитиме, навіть якщо раніше не збиралася: вона не може допустити, щоб річ була викинута.

Якщо батьки відмовляються лікуватись у платних поліклініках, просять не викликати їм платного лікаря додому (а ви розумієте, що це необхідно), схитруйте. Скажіть:

— Тату, це по знайомству. Ця лікарка – дочка моєї подруги, я її попросила.

Будьте певні: лікар теж підтримає ваші хитрощі (знали б ви, як часто їм доводиться таке підтримувати!). Так, літніми батьками можна хитрувати – заради їхнього ж блага.

3. Веселіть своїх батьків.

Іноді кажуть: старі, як діти. На жаль, це неправда. Кожен новий день дитини – це піднесення. Кожен новий день похилого віку – це спад. Діти сміються по триста разів на добу. Як часто ви бачите своїх батьків, що сміються?

4. Якщо це можливо, спробуйте навчити своїх батьків користуватись соцмережами або сервісами, де вони можуть дивитися улюблені серіали.

Так, це займе у вас багато часу, зажадає багато терпіння. Але коли батьки не просто реєструються в мережі або на форумах садівників, а й почнуть активно спілкуватися – ви будете винагороджені блиском у їхніх очах. Літнім людям потрібне спілкування – і вони зможуть отримати його у соцмережах.
Якщо у вас не вистачає на це терпіння, найміть людину, яка їх навчить. «Репетитори з соцмереж для літніх» — це вже не рідкість.

5. Якщо у ваших батьків починається деменція, не намагайтеся протистояти їй.

Я не розуміла, що причиняю біль своїй мамі, коли на її запитання відповідала:

— Мамо, давай згадувати, про що ми щойно говорили?

Її очі ставали зляканими та тривожними. Вона відчувала, що не відповідає моїм очікуванням і розуміла: вона невже зовсім не може їм відповідати. Її це дуже мучило – а я мучилася, не розуміючи, як їй допомогти.

Правильну тактику мені підказав мамин лікар. Він сказав:

— Не мучте її оперативну пам’ять – ви нічого не виправите. Звертайтеся до довготривалої пам’яті – вона функціонує набагато краще.

Я почала розпитувати маму про дитинство – її дитинство, моє дитинство. Ми стали говорити з нею на абстрактні теми – що таке кохання, що таке сім’я… Ми були щасливі у такі моменти: і я, і вона. А це найголовніше для нас – дорослих дітей похилого віку батьків: щоб наше спілкування приносило нам щастя.

Ніна Звєрєва

Джерело