Я не втрималася, і при нагоді спитала Надію Федорівну, чому вона так догоджає Лілі. – Я відчуваю у цій ситуацію свою провину. Не пояснила я дочці, звідки діти беруться. Тому й так вийшло, що не маючи й сорока років, я вже бабуся. Думаю, Боженька таким чином дає мені шанс виправитися, і виховати Софійку хорошою людиною. – В цей час в палату пританцьовуючи зайшла молода матуся, з наушниками у вухах.

Нагадала собі про дуже давню ситуацію. Тоді я з ще зовсім крихітним синочком, лежала в лікарні. Разом з нами в палаті перебував інший малюк із зовсім юною мамою. Дні народження наших дітей збігалися.

На той момент Лілі було 16 років, а донечка у неї з’явилася в 15 років. Вона зізналася, що мати взнала про її цікавий стан лише на четвертому місяці. Як сказала Ліля, вона весь час старалася приховувати положення під широким одягом, але все до пори до часу.

Дитина з’явилась на світ від однокласника, Ліля її хотіла і ніби й любила. Хоча свого молодого чоловіка вона залишила, оскільки отримати з нього було нічого. В той час у неї був уже інший, старший за неї, йому тоді виповнилося аж 18…

Ліля весь вільний час проводила або уві сні, або доглядаючи за власними нігтями, або спілкуючись зі знайомими по телефону. При цьому матір’ю своєю вона командувала, не те слово, наказала їй приїхати, коли їй потрібно було погуляти. І її мама слухняно їхала до неї, сумно дивилася, але залишалася з дитиною замість юної матусі.

Що до її донечки… Чесно кажучи, я думаю, що діти відчувають все з пелюшок. Моя дитина вже в п’ять місяців переміщалася по ліжку, не знаючи спокою, за сином потрібно було добре дивитися. Її ж донечка не рухалася і тільки ворушила пальцями.

Ліля до неї навіть не доторкалася. Якщо вона не давала їй спати, то молода мамочка закривала її ковдрою. Було це влітку, було зовсім тепло і через це я зі своїм малюком спала без ковдри. Ліля ж клала дочку під ковдру, так що залишався лише вузький отвір, через який вона дихала якомога тихіше, аби мама не прокинулась. Відверто кажучи, мені до сьогоднішнього дня неясно, для чого їй була ця дитинка.

Одного разу я була одна в палаті з мамою Лілі.

– А чому ви так покірно виконуєте волю дочки? Як не як, але це Лілі дитинка, і вона повинна доглядати і дбати про неї?

– А що мені залишається робити? Я сама винна, що дочка мене в 37 років бабусею зробила. Не вберегла. Не пояснила… Ось, тепер маю онучку. Може це мені Боженька дає другий шанс. Дай Бог, з неї толкова людина виросте…

Минуло вже десять років з того часу, а я часом думаю про десять днів, які ми з нею лежали разом. Виписатися з лікарні ми повинні були в один день, але обстеження показали, що у її донечки не все в порядку. І коли я покидала білі стіни, вона говорила з мамою по телефону: “Я тобі ще раз кажу, приїдь через годинку і посидь з Софійкою. Ти ж розумієш, що мені потрібно з подружками погуляти”.

Сумно це все. Я щиро надіюсь, що до цього часу Ліля стала дорослішою та мудрішою і ростить свою донечку, як належить матері.

Фото ілюстративне

Джерело