Заміжня я вже чотири роки. З чоловіком Олегом у нас все добре, крім одного “але” – це його мама. Чомусь Віра Павлівна вважає, що я маю бути для неї подругою, ділитися своїми переживаннями, питати поради, обговорювати всі проблеми, розмовляти з нею годинами по телефону. Так і говорить:

 – Ми любимо одного чоловіка, Оленочко, тому маємо бути кращими подругами і підтримкою одна одній. У нес не може бути секретів!

Словом, намагається стати мені другою мамою і незамінною людиною в моєму житті. А мені це не потрібно. Адже у мене вже є мама, є близькі подруги й інших мені не треба.

Ні, я свекруху Віру Павлівну поважаю і ціную як людину, яка виростила мого чоловіка і прищепила йому почуття поваги до жінок і до людей у ​​принципі, але я не розумію, чому я повинна з нею секретничати і її любити? Я сама по собі людина закрита, у житті мене не раз зраджували, тому особливою довірою до людей похвалитися не можу.

Найближча людина для мене – мама. Мамі я можу розповісти все і знаю, що, крім неї, ніхто інший про це не дізнається. Хоча приховувати мені нічого, але все ж таки людина, яка за духом мені не близька, навіть звичайні повсякденні речі може перекрутити на свій лад, а від цього буде гірше і оповідачу, і його близьким. Так от, моя мама так ніколи не зробить, я їй довіряю більше, ніж собі. Вона живе в іншому місті, а я живу у Києві. Працюю далеко від місця проживання, тому у день витрачаю 3 години на дорогу: дім-робота-дім. А свекруха потребує уваги.

Коли я повертаюся о 8-9 вечора додому, мені слово важко сказати, хочеться лежати мовчки і дивитися в одну точку, навіть у душ змушую себе йти. Адже ще й чоловіка треба нагодувати, одяг йому на завтра приготувати і час спілкуванню з Олегом приділити.

А Віра павлівна хоче щовечора зі мною розмовляти по телефону, благо, живемо ми не разом, і розповідати про сусідів, подруг, троюрідного дядечка чоловіка і ще якихось людей, яких я в очі ніколи не бачила і навряд чи колись побачу.

Спочатку я терпляче слухала, витслуховувала сказані між іншим поради, яких я не просила, слухала новини про її подруг  ітак далі, а потім мене це втомило. Я зрозуміла, що якщо я так кожен вечір проводитиму, то у свої 25 перетворюся на бабцю з лавочки, а мені присядуть на вуха і вже ніколи не злізуть з них. А шкода якось дорогоцінний час витрачати на порожню балаканину.

І згодом наші розмови зійшли нанівець. Тепер мама Олега жаліється, що я не хочу стати для неї близькою людиною.

Так, я не хочу. Тому що мені хочеться досягти в житті кар’єрних висот, мені хочеться спілкуватися з цікавими людьми, мені хочеться проводити час із чоловіком. Зрештою, у мене ще домашні справи є, і себе я в порядок теж повинна привести. А часу з нашим столичним ритмом на все не вистачає, і я просто не маю іноді сил і, зізнаюся, бажання балакати по телефону годинами. Я взагалі рідко говорю по телефону ні про що, тільки у справі, а всі розмови при зустрічі, і то: не про сусідів, не про дідусів-бабусь-сестер-тіток і таке інше. Я не люблю обговорювати людей і не можу слухати, коли когось на моїх очах хають, а я, за незнанням ситуації, сиджу, мовчу і думаю: адже й мене так само напевно на зустрічах із подружками обговорюють.

При мені особисто свекруха на одному духу видала всю інформацію, яку ми домовилися з нею нікому до певного часу не розповідати. Її навіть не питали, вона сама все розповіла. А коли я спитала: навіщо? Вона відповіла: ну, не можу інакше.

Ось і виходить, про що я маю з нею говорити, якщо наші з нею життєві принципи взагалі не збігаються? Якщо у неї мрія: сім’я – повна чаша і робота заради роботи, а не заради кар’єри, грошей та самоствердження.

А я не хочу вибирати між сім’єю та роботою, я можу поєднувати їх та успішно це роблю. Чоловік теж багато працює, тому він не проти моєї зайнятості.

Олег, до речі, працювати почав багато зовсім недавно, через роки моїх зусиль виліпити з нього годувальника і добувача, а не синка матусі. До цього було пінне по під’їздах та робота до 5 вечора з мізерною зарплатою.

Олегу навіть подобається моя незалежність та націленість на довгострокову перспективу, я це бачу, і взагалі, мені здається, саме цим я його зачепила. ми он іже два рази літали на відпочинок, а до зустрічі зі мною у нього навіть закордорнного паспорта не було.

Але як бути з Вірою Павлівною? Вона ніяк не може заспокоїтися, у мене таке відчуття, що в неї вже мета: закохати мене в себе. Вона передає мені шоколадки, подарунки, привіти. Мені дуже ніяково, я їх тихесенько складаю кудись, а потім або роздаю комусь, або викидаю по-тихому. Мені не зручно, що я не можу полюбити маму чоловіка, Олегу від цього важко, але й мені не легше. Не можу ж дивитися людині в очі, говорити про любов до неї, а сама думати: боже, як же ви мене, свекрухо, втомили.

Чому не приймати все, як є? До чого тут обов’язкова любов між свекрухою та невісткою? Хіба не досить просто поваги? Я завжди кажу Олегу, що мамі треба допомагати, давати гроші, дарувати подарунки, дбати про неї, це наш обов’язок, зрештою. Чоловік часто до мами їздить, я зовсім не проти. Ми також разом приїжджаємо до неї в гості на вечері іноді, я їй не перечу, але й особливо про себе нічого не кажу, бо не хочу, щоб мої слова вивернули і піднесли подругам у перекрученому вигляді, а вона від цього не бачить у мені близькості і тяги до неї.

Я намагаюся Олегу пояснити, що я ж поважаю твою маму, ми ж їй і гроші даємо, і на свята подарунки добрі даруємо, ми ж не відокремлюємося від неї, просто у нас має бути своє життя, ми ж молоді, а не пенсіонери.

Не можу тільки коханому сказати, що мені просто нецікаво з нею розмовляти і обговорбвади безкінечно інших я не вмію. Ось якби вона була гарним керівником на пенсії, я сиділа б слухала її з відкритим ротом. Мені завжди було цікаво розмовляти з людьми, які домоглися чогось у житті, як моя мама, щоб навчитися у них цим премудростям, щоб спробувати теж досягти і зробити щось велике, значне, а не в’язати шкарпетки та обговорювати забаганки сусідської бабусі.

Свекруха і в наше життя втручається час від часу: хоче брати участь у всіх визначних подіях нашої маленької сім’ї. Ну, у неї ж була своя сім’я, навіщо вона заважає нам разом радіти, виходить, вона завжди як третій зайвий. Іноді здається, що почуття такту Вірі Павлівні просто не властиве. Може, нам її ще запросити свічку потримати, коли ми про діток думаємо, раптом, у нас самих не вийде?

Але Олег вважає, що я неправа. Я не знаю, як налагодити взаємини, але прогинатися та ламатися під неї я теж не хочу.

Скажіть, я справді неправа, що так ставлюся до мами чоловіка? Хоча що не так у повазі без любові? І взагалі, як можна любити одразу кількох людей? Я люблю маму, тата і чоловіка, а решту або поважаю, або ставлюся нейтрально, або не помічаю зовсім.

Порадьте, як мені вчинити, як мені з Вірою Павлівною поводитися? Всім щиро дякую!

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Джерело