Катерина Петрівна вважала себе щасливою. Вона давно жила в невеликому селі, змолоду, як вийшла тут заміж.

Тут і все її трудове життя пройшло. Доньки розʼїхалися – вийшли заміж у містах, де вчилися, проте, не забували матір.

Чоловіка Катерини Петрівни не стало раптово, коли йому ледве виповнилося п’ятдесят років.

Катерина Петрівна довго не могла відійти від втрати. Але допомогли її сусіди. Сім’ю Ігоря і Надії Катерина Петрівна вважала за рідню. Жили вони з ними пліч-о-пліч і ніколи ні разу не посварилися. Так і з рідними рідко трапляється.

-Дав мені Господь добрих людей… – завжди раділа Катерина Петрівна. – Недарма кажуть – «близькі люди». Такі близькі, що дорожчі за родичів.

Сусіди відповідали їй взаємністю. Ігор і Надія хоч і були років на п’ять молодше за Катерину Петрівну та її чоловіка, але з роками ця різниця у віці стала несуттєвою для всіх. Спілкувалися на рівних, але завжди шанобливо та щиро.

-Скільки ж ми разом з вами? – часто за святковими гуляннями починала підраховувати Катерина і всі сміялися.

-І не порахувати. Вік разом… – усміхнулася Надія. – Рахуй за нашим Сашком. Я в положенні була, коли ми в цей будинок переїхали.

-Мабуть… Пам’ятаю навіть як Сашка привезли з пологового будинку. Ось то щастя було…

У селі їхні родини навіть не розділяли, бо жили вони на краю села, трохи окремо від інших і називали їхні будинки «Горобиновий хутір» – через п’ять горобин, які росли уздовж їхніх будинків.

Сусіди разом заготовляли сіно, по черзі пасли своїх кіз, чоловіки їздили завжди на базу, коли ще чоловік Катерини був живий.

-І ми ж не набридли один одному… – жартома говорила Надія. – Га, Петрівно?

Надія з Ігорем виростили Сашка, і той поїхав у місто, де закінчив технікум і влаштувався працювати.

Надя сумувала за сином, але брала приклад з Петрівни – адже сусідка також відпустила дочок у місто. А що вдієш?

Влітку було весело на «горобиновому хуторі». Приїжджали онуки Катерини та Надії з Ігорем. Діти дружили. Походи на річку і в ліс великими компаніями були радістю всім.

Але йшли роки, і онуки стали студентами, рідше приїжджали на село. Зрозуміло – свої інтереси.

Біда прийшла до родини Надії й Ігоря раптово. Надія важко заслабла. Її не стало за півроку.

Катерина Петрівна сумувала не менше за Ігоря. Їй уже йшов восьмий десяток… Жінка дуже сумувала від втрати коханої сусідки. Ігор навіть постарів. Він ніби накинув собі ще десяток років: посивів зовсім, весь час опускав очі…

Настала весна. Катерина Петрівна одного ранку пішла по сіль до Ігоря. Двері були не замкнені.

Увійшовши до холодної кухні, Катерина побачила Ігоря, який сидів за столом. Він спав, спершись на стіл і поклавши голову на руки.

Поруч стояла наполовину пуста склянка і шматок хліба з відкритими консервами. Піч остигла. Катерина глянула на неї: заслінка не закрита.

Вона ахнула.

Але чоловік прокинувся. Він ледве випростався і озирнувся. Побачивши Петрівну, відвернувся і зітхнув.

-Ти як? – співчутливо запитала Петрівна і підійшла до сусіда.

-Я – ніяк…

-Зрозуміло. І я ніяк. Так давай разом вибиратися з цього всього. Невже не зможемо, Ігоре? Не можна нам розкисати. Ніяк не можна. Стільки разом пережили. І це здолаємо!

Ігор, нарешті, підвівся і, похитуючись, вийшов надвір.

Коли він повернувся за п’ятнадцять хвилин у будинок, то почув на плиті шум чайника, а в невеликій каструлі закипала вода. Петрівна вже кидала туди вареники.

-Зараз поснідаємо разом. Я тебе пригощу своїми домашніми варениками. Оціниш.

-Так, Надя теж завжди свої вареники ліпила … – Ігор задумався.

А Петрівна наче не почула його слів. Лише потім обернулася і лагідно, наче дитині, прошепотіла:

-Почекай про це. Потерпи. Не згадуй. А то я плакатиму. Пошкодуй… Ігор замовк, бачачи погляд сусідки, і Петрівна почала розповідати йому про дзвінок онука, про доньок, про новини в селі.

-Ти б поголився. А то тебе й не впізнати. Завтра мої приїдуть. Що тобі треба з міста? Та я їм все одно й тобі замовила. Як зазвичай. І цукерок добрих, і шпрот, які ти любиш. Тільки ось це, – вона вказала на склянку, – Ти облиш, будь ласка. Раніше ж не балувався. І тепер не треба. Поміркуй сам.

Петрівна взяла зі столу біленьку і забрала її в шафу. Ігор кивнув головою.

Вони поснідали разом. Ідучи, Петрівна сказала:

-То завтра до нас не забудь зайти. Сьогодні відпочивай. Я пішла пироги пекти.

На порозі вона обернулася і посміхнулася до Ігоря.

-Слухай, напевно, мої до тебе самі принесуть продукти. А у тебе непорядок. Давай мені твій светр. У мене одяг замочений. Заодно светра виперу.

Петрівна зняла зі спинки стільця брудний светр і вийшла.

Ігор приніс із сіней дров і затопив піч. Потім підійшов до маленького дзеркала біля умивальника і подивився на своє відображення.

-Ну, гості так гості, – сказав Ігор, шкрябаючи щетину. – Це добре. Давно не були. Добре. Поговоримо.

Він увімкнув радіо і будинок наповнила спокійна ніжна музика.

-Треба ж… Надіна улюблена пісня, – прошепотів Ігор і додав гучності.

Йому здалося, що в хаті стало затишніше та світліше. І дійсно – вийшло з-за хмар сонечко. Таке променисте… Таким ласкавим і обнадійливим воно буває лише навесні.

-Нічого, Надійко, нічого. Це я так – слабину дав. Ти не ображайся. Ось пісня твоя і ти немовби поруч. Пробач. Я більше не буду… – думав він.

Він визирнув у вікно, ширше відсунувши фіранки.

-Так світліше буде. Ну, що ж, треба було б і прибрати.

Ігор взяв віник і почав ретельно підмітати підлогу. А по радіо вже говорили про новини, погоду… Ігор зазирнув у холодильник. Там сусідка залишила шматок сиру та баночку згущеного молока.

-Ох ти, Петрівно, Петрівно… Знає, що я люблю. Ну, дякую, люба. І я тобі рибки принесу. І допоможу чим зможу. Дав же Бог сусідку! Все одно, що рідна. Ех, бережи нас Господи… Близькі ми люди…

Джерело