Я родом із селища невеликого селища, в ньому і жила до кінця школи. Вступала вже у місті, а щоб не мотатися додому та не витрачати по чотири години на день на дорогу, оселилася у гуртожитку. Поклавши руку на серце, додому їздити і не хотілося. Нічого хорошого мене там не чекало.

Нашу сім’ю назвати зразковою можна лише на перший погляд. Начебто все благообразно виглядає: мама, тато та дві доньки, одна студентка, друга школярка. Батьки працюють, мама у нас дрібна чиновниця, тато працював водієм у магазині. Але особливої ​​близькості між нами ніколи не було.

Мама сестру народила пізно, у нас різниця майже десять років. Тато теж затятим сім’янином не був, вільний час волів проводити в гаражі, на риболовлі, у крайньому випадку вдома на дивані перед телевізором. Мною та сестрою не займався, бо завжди хотів сина.

Мама ж більше уваги приділяла роботі та громадській діяльності, ніж сім’ї. Ми з сестрою через різницю у віці теж не спілкувалися близько. Ось така ось на вигляд зразкова сім’я, де кожен сам по собі.

Саме тому мене не тягнуло до батьківського дому, коли я його покинула. У місті в мене жила бабуся, її я відвідувала раз на тиждень. Там можна було поїсти смачних бабусиних пирогів та прийняти ванну. Ну і я допомагала бабусі за можливості.

Коли я навчалася на четвертому курсі, бабусі не стало. Мати тоді квартиру вирішила здавати, бо гроші зайвими не бувають.

Після вишу я вийшла заміж за колишнього однокурсника Толіка. Він сам був місцевий, і передбачалося, що після весілля ми якийсь час житимемо з його батьками, а потім накопичимо на своє житло. Але мама вирішила зробити гарний жест. Вона під час свого вітання заявила, що дарує нам із чоловіком квартиру. Йшлося про ту, яка дісталася їй від бабусі.

Крок був несподіваний, але мама завжди жила за принципом “добрий понт дорожчий за гроші”. Тому й зробила такий подарунок, урочисто передавши мені ключі. Щоправда, потім шепнула, що там ще місяць житимуть квартиранти. Але місяць пожити із свекрами було не так страшно, як кілька років.

Хоч слова про подарунок пролунали, але переоформляти документи мама не поспішала. В неї були справи важливіші, а потім вона заявила, що я дістала її вже своїми вічними нагадуваннями, і якщо я не відчеплюся, то вона взагалі нічого оформляти не буде.

Я збагнула, що це “ж-ж-ж-ж” недарма. Даремно я на квартиру поласувала, не бачити мені її. Вирішили ми з чоловіком збирати на своє житло, як і планувалося спочатку. Але у наші плани втрутився декрет. Народила я за два роки після весілля. Звичайно ж, ні про які накопичення вже не йшлося.

Мені залишався ще рік до виходу з декрету, коли мені на голову “впaлa” молодша сестра. Просто одного прекрасного дня вона без попередження з’явилася на порозі квартири з валізою.

– Я поступати приїхала. Мама сказала, що житиму я тут, – заявила сестра і зажадала виділити їй кімнату.

Дзвінок мамі підтвердив, що все так і є.

– Сестрі треба вчитися, а де вона по-твоєму жити повинна?

– У гуртожитку, як і я колись жила! У мене вдома маленька дитина, чоловік. Ти мені взагалі це квартиру подарувала! Ти навіть не попередила, що вона приїде!

– В мене дві дочки. Чому я маю все тільки тобі віддавати? Це моя квартира, чому я маю тебе попереджати про щось? – здивувалася мама.

Нормально вигадала! Головне красиво сказати, що квартиру даруєш, а далі вже хто перевіряти-то буде?

– До того ж зараз із гуртожитками взагалі велика проблема. Тож або знімати їй житло, або вона житиме в тебе. Ми її навчання оплачуємо, нема на що квартиру знімати. Тож уживайтеся, ви ж сестри.

З сестрою, з якою я ніколи особливо не спілкувалася, і в якої зараз найскладніший період. Чудовий план! Начебто у мене інших проблем немає в житті.

Довелося терміново звільняти кімнату для сестри. А потім почалося найгірше. Її не влаштовував шум від дитини, я шаленіла через її нічні шарахання по квартирі, тому що вона грюкала дверима, шуміла на кухні, дивилася фільми допізна. Вже не кажу про те, що змусити її помити посуд просто неможливо.

Відкриттям ще стало, що грошей на утримання мама мені відправила. Вона дала їх сестрі, та успішно їх промотала, а тепер харчується за наш рахунок.

– Тобі тарілки супу для сестри шкода? – обурилася мама, коли я розповіла їй про ситуацію, що склалася. – Не думала, що ти така…

Якби тарілкою супу все обмежувалося! Але сестра вночі під’їдає все, що було з запасом на завтра.

– А з якої радості я маю її утримувати? Навіть не я, а мій чоловік, я зараз у декреті.

– З такою, що ви живете у моїй квартирі! Навчіться бути вдячними!

Ми з чоловіком порадилися і вирішили, що час, що залишився до виходу з декрету, поживемо у свекрів. Так воно вийде дешевше у всіх планах. Мама ж як хоче розбирається і з сестрою, і з квартирою. Мені такі “подарунки” від неї більше не потрібні. Наступного тижня з’їдемо вже. Мамі я нічого не говорила, хай буде сюрприз.

Джерело