Син із своєю дружиною Вікою вже одинадцятий рік у шлюбі. Розписалися вони у двадцять два роки, але дитиною обзавелися лише рік тому. До цього моменту все тягли, син казав, що на ноги треба встати, але я думаю, що там невістка просто нагулятися не могла.

До весілля сина ми з чоловіком зробили ремонт у бабусиній квартирі, щоб молоді одразу могли жити там. Квартира хороша, двокімнатна, будинок ще не старий. Багато молодих від захвату стрибали б, що у них уже всі умови для життя створені, але не наша Віка.

Невістці квартира не подобалася – район не той, планування не те, сусіди не ті. Стала сина підбивати продати квартиру, щоби купити іншу. Ми із чоловіком сина від такого кроку відмовили. Хочуть іншу квартиру – нехай збирають разом і купують, а то на все готове прийшла.

Віка на нас образилася тоді, крізь зуби розмовляла. Сказала, що онуків ми можемо не чекати, вони з чоловіком на квартиру зароблятимуть. Ми й не чекали, у нас онуки від старшого сина вже були, є з ким гратись.

– Але майте на увазі, що й ми не молодіємо. Зараз ще з дитиною допомогти в змозі, а далі – хто знає.

– Та ми й самі зі своєю дитиною якось упораємося, – процідила невістка.

Начебто стали накопичувати на іпотеку, але за десять років не накопичили. Взагалі жили вони не спокійно, навіть розходилися кілька разів, думали вже, що розлучаться. Але потім все одно мирилися.

Загалом, на квартиру так і не назбирали, жили у тій, що синові у спадок дісталася. З дітьми все тягли, але ми з чоловіком не квапили. Які діти, якщо вони самі ужитися не могли? Але минулого року нас таки потішили появою онука.

На момент народження молодшого онука нам із чоловіком уже було за шістдесят п’ять років. Здоров’я вже підводило, ходити багато я вже не могла.

До сина та Віки ми приходили рідко. Нам і їхати далеко, і з Вікою спілкуватися ні найменшого бажання, і важко часто мотатися. Невістці це не подобалося.

– З онуками від старшого сина сиділи мало не з пологового будинку, а до нашого приїжджаєте раз на п’ятирічку. Ось такі бабуся з дідусем.

– Так ти ще дочекалася б, коли нас на цвинтар понесуть, а потім обурювалася, що не приходимо, – посміхнувся мій чоловік. – Нам років уже скільки. Коли старші онуки народилися, я ще стометрівку бігав.

Віка ж, мабуть, чекала, що ми візьмемо дитину на себе, а вона лежатиме на ліжку та в інтернеті сидітиме. Але я попередила, що на мене можуть розраховувати лише в крайніх випадках, мені важко вже з такими маленькими дітьми.

Близько півроку нашої допомоги не просили, а потім розпочалися дзвінки. Невістка просила, щоб з онуком я посиділа, бо її терміново викликають на роботу.

– Та взяли новеньку, а вона там не справляється. Терміни горять, начальство психує, просили допомогти. Ну й що, що декрет! Зараз відмовлюся, а як вийду на роботу, а мені все пригадають. Роботою нашого часу не розкидають. Я на пару годин!

Зібралася, поїхала. А що робити? Невістка того разу насправді повернулася за дві години, як і обіцяла.

Потім ці дзвінки стали майже двічі на тиждень. Усі її на роботу смикали, а з дитиною треба було комусь лишатися. Скрипіла суглобами, пила пігулки жменями, але їздила.

Востаннє приїхала посидіти з дитиною, Віка вже пішла, а я лише помітила, що пігулки забула взяти свої. Думаю, треба йти, купувати. Поки онука одягла, поки сама одягнулася, десь година минула з відходу невістки. Пішли з онуком гуляти до аптеки, поєднували приємне з корисним.

Обійшли кілька аптек, доки знайшла потрібні ліки. Остання аптека в торговому центрі була. Стою, на онука рукавички одягаю, як із торговельного центру виходить наша Віка з двома жінками, задоволена, з якимось пакетом. Ідуть балакають, сміються, от навряд чи про роботу.

Стою я, очима ляскаю, навіть не гукнула. Подивилася, як вони в кафе зайшли та й пішла з онуком додому, перетравлювати побачене.

Віка повернулася за годину після нашого приходу. Вигляд замучений, наче на ній їздили. Гучно скаржилася на новеньку, яка все тільки псує, я сиджу, головою киваю, а потім і питаю, нова все псує в торговому центрі чи в кафе. Невістка осіклася, а потім спробувала вдати, що не розуміє про що мова.

– А ви за мною стежили?

– Ну, ось ще, велика честь. Так вдало співпало.

Коли стало зрозуміло, що відмовлятися сенсу немає, Віка випалила, що теж має право на відпочинок. А якби бабуся, тобто я, більше цікавилася онуком, то б їй і брехати не довелося.

– Я з дитиною втомлююся, і хоч хтось допоміг би! Так ще й не допитаєшся!

Більше сидіти з онуком заради того, щоб невістка нагулялася та відпочила, я не буду. Про що й сказала ввечері синові, попутно розповівши про витівку невістки. Сказала, що готова з онуком спілкуватися, якщо він сам його до нас із батьком возитиме, а з невісткою я бачитися більше не хочу.

Так вона мене ще й винною виставила – писала потім гнівні повідомлення, що я не тільки з онуком їй не допомагаю, так ще й з чоловіком посварити хочу. Феноменальне нахабство чи дурість. Сподіваюся, онук характером вдався до тата.

Джерело