У мене і раніше з невісткою Наталею стосунки трималися на ниточці, а зараз ми узагалі перестали спілкуватися. Вона мене, як виявилося, просто дурила, що її терміново на роботу викликають, щоб я з дитиною посиділа, а сама йшла гуляти зі своїми подружками. І я ще й не така в цій ситуації.

Син Тарас із Наталею вже одинадцятий рік у шлюбі. Розписалися вони у двадцять два роки, але дитиною обзавелися лише рік тому. До цього моменту все тягли, син казав, що на ноги треба встати, але я думаю, що там невістка просто не готова була взяти на себе відповідальність материнства.

До весілля сина ми з чоловіком зробили ремонт у бабусиній квартирі, щоб молоді одразу могли жити там. Квартира хороша, двокімнатна, будинок ще не старий. Багато молодих від захвату стрибали б, що у них уже всі умови для життя створені, але не наша Наталка.

Невістці квартира не подобалася – район не той, планування не те, сусіди не такі. Почала Тараса обробляти продати квартиру, щоби купити іншу. Ми з чоловіком сина від такого кроку відмовили. Хочуть іншу квартиру – нехай збирають гроші разом і купують, а то на все готове прийшла і свої права качає.

Наталя з нами тоді крізь зуби розмовляла. Кинула, що онуків ми можемо не чекати, вони з чоловіком на квартиру зароблятимуть. Ми й не чекали, у нас онуки від старшого сина вже були, є з ким няньчитися.

– Але майте на увазі, що й ми не молодіємо. Зараз ще з дитиною допомогти можемо, а далі – хто знає.

– Та ми й самі зі своєю дитиною якось упораємося, – відказала невістка.

Відкладали вони відкладали на іпотеку, але за десять років так і не накопичили. Та і в цілому жили вони не спокійно, навіть розходилися кілька разів, думали вже, що розлучаться. Але потім все одно мирилися.

На квартиру Тарас і Наталя так і не накопичили, жили у тій, що синові у спадок дісталася. З дітьми все поспішали, але ми з чоловіком не квапили. Які діти, якщо вони самі ужитися нормально не могли? Але минулого року нас таки потішили появою онука.

На момент народження молодшого онука Іванка нам із чоловіком уже було за шістдесят п’ять років. Здоров’я вже підводило часом, ходити багато я вже не могла, навантаження мені були протипоказані, а на погоду нога себе вела зовсім сумно.

До сина й невістки ми приходили рідко. Нам і їхати далекувато, і з Наталкою спілкуватися ні найменшого бажання, і важко часто мотатися. Невістці це не подобалося.

– З онуками від старшого сина ви сиділи від народження, а до нашого приїжджаєте раз на п’ятирічку. Ось такі бабуся з дідусем.

– Так ти ще дочекалася б, коли нас знесуть, а потім казала, що не приходимо, – посміхнувся мій чоловік. – Нам рочків уже скільки. Коли старші онуки народилися, я ще стометрівку бігав.

Наталя ж, мабуть, чекала, що ми візьмемо дитину на себе, а вона лежатиме на ліжку та в інтернеті сидітиме та на манікюр ходитиме. Але я попередила, що на мене можуть розраховувати лише в крайніх випадках, мені важко вже з такими маленькими дітьми.

Близько півроку нашої допомоги не просили, а потім почалися дзвінки. Невістка просила, щоб із Іванком я посиділа, бо її терміново на роботу викликають.

– Та взяли новеньку, а вона там не справляється. Терміни підходять, начальство просить допомогти. Ну й що, декрет! Зараз відмовлюся, а вийду на роботу, а мені все пригадають. Роботою нашого часу не розкидаються. Я на кілька годин!

Зібралася, поїхала. А що робити? Невістка того разу насправді повернулася за дві години, як і обіцяла.

Потім ці дзвінки стали майже двічі на тиждень. Усе її на роботу смикали, а з Іванком треба було комусь лишатися. І їздила.

Востаннє приїхала посидіти з дитиною минулого тижня, Наталка вже пішла, а я вирішила з малим трохи магазинами пройтися і в аптеку було треба. Поки онука одягла, поки сама одягнулася, десь година минула з відходу невістки. Пішли з Іванком гуляти, поєднували приємне з корисним.

Обійшли кілька аптек, доки знайшла потрібне мені, якраз біля одного відомого ресторану. Зупинилася, коли вийшли, на онука рукавички одягаю, як раптом помічаю у вікні ресторану за столиком прямо біля вікна наша Наталка з трьома жінками, задоволена, сміється з келиком у руці. Балакають, сміються, от навряд чи про роботу.

Стою я, очима кліпаю, дивлюся на них крізь скло. Постояла і пішла з онуком додому, усвідомлювати побачене.

Наталка повернулася за годину після нашого з Іванком приходу. Вигляд стомлений, наче на ній їздили. Гучно жалілася на новеньку, яка все тільки псує, я сиджу, головою киваю, а потім і питаю, новенька все псує в ресторані? Невістка осіклася, побуріла, а потім спробувала вдати, що не розуміє про що мова.

– А ви за мною стежили?

– Ну ось ще, велика честь. Так вдало співпало.

Коли стало зрозуміло, що відмовлятися сенсу немає, Наталка видала, що теж має право на відпочинок. А якби бабуся, тобто я, більше цікавилася онуком, то б їй і обманювати не довелося.

– Я з дитиною втомлююся, і хоч хтось допоміг би! Так ще й не допросишся!

Більше сидіти з онуком заради того, щоб невістка нагулялася та відпочила, я не буду. Про що й сказала ввечері Тарасу, розповівши про витівку невістки. Сказала, що готова з Іванком спілкуватися, якщо він сам його до нас із батьком возитиме, а з невісткою я бачитися більше не хочу.

Так Наталка мене ще й крайньою виставила – писала потім повідомлення, що я не тільки з онуком їй не допомагаю, так ще й з чоловіком їх віддалити хочу. Феноменально! Сподіваюся, Іванко вдався в тата, а не в матусю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

Джерело